Alison Killing: There’s a better way to die, and architecture can help

Перекладач: Mary-Jane Nightingale Утверджено: Khrystyna Romashko

I'd like to tell you a story about death and architecture.

Мені б хотілося розповісти вам про смерть та архітектуру.

A hundred years ago, we tended to die of infectious diseases like pneumonia,

Сто років тому люди помирали здебільшого від таких інфекційних хвороб, як пневмонія,

that, if they took hold, would take us away quite quickly.

через які, якщо б вони збереглися до сьогодні, ми б помирали швидко.

We tended to die at home, in our own beds, looked after by family,

Люди зазвичай помирали вдома, у власних ліжках, доглянуті родиною,

although that was the default option

хоча це було не єдиним варіантом,

because a lot of people lacked access to medical care.

бо багато з них не мали доступу до медичного догляду.

And then in the 20th century a lot of things changed.

А потім, у 20 столітті, дуже багато змінилося.

We developed new medicines like penicillin

Ми розробили нові ліки, такі як пеніцилін,

so we could treat those infectious diseases.

тож отримали змогу лікувати інфекційні хвороби.

New medical technologies like x-ray machines were invented.

Були винайдені нові технології у медицині, такі як рентген.

And because they were so big and expensive,

Та через те, що вони були об'ємними та дорогими,

we needed large, centralized buildings to keep them in,

нам стали потрібні централізовані місця для їх утримання,

and they became our modern hospitals.

це і є наші сучасні лікарні.

After the Second World War,

Після Другої світової війни

a lot of countries set up universal healthcare systems

багато країн прийняли єдину систему медичного догляду,

so that everyone who needed treatment could get it.

щоб всі, кому потрібне лікування, змогли його отримати.

The result was that lifespans extended from about 45 at the start of the century

В результаті, тривалість життя збільшилася з 45 на початку століття

to almost double that today.

до майже 90 років сьогодні.

The 20th century was this time of huge optimism about what science could offer,

20 століття було часом великих сподівань на можливості науки,

but with all of the focus on life, death was forgotten,

але через таку сфокусованість на житті, про смерть забули,

even as our approach to death changed dramatically.

навіть наше наближення до смерті дуже змінилося.

Now, I'm an architect,

Я архітектор,

and for the past year and a half I've been looking at these changes

та вже півтора року я спостерігаю за цими змінами

and at what they mean for architecture related to death and dying.

та тим, що вони означають для архітектури, яка пов'язана зі смертю.

We now tend to die of cancer and heart disease,

Тепер люди помирають здебільшого від раку та хвороб серця,

and what that means is that many of us will have a long period of chronic illness

а це означає, що багато з нас пройдуть довгий час з хронічними хворобами

at the end of our lives.

в кінці нашого життя.

During that period,

У цей період

we'll likely spend a lot of time in hospitals and hospices and care homes.

ми, скоріш за все, проведемо багато часу у лікарнях, притулках, будинках престарілих.

Now, we've all been in a modern hospital.

Ми всі були у сучасних лікарнях.

You know those fluorescent lights and the endless corridors

Вам знайоме це флуорисцентне світло та нескінченні коридори,

and those rows of uncomfortable chairs.

та ряди незручних стільців.

Hospital architecture has earned its bad reputation.

Архітектура лікарень заслуговує на свою погану репутацію.

But the surprising thing is, it wasn't always like this.

Але дивує те, що так було не завжди.

This is L'Ospedale degli Innocenti, built in 1419 by Brunelleschi,

Це L'Ospedale degli Innocenti, побудована у 1419 році Брунелескі,

who was one of the most famous and influential architects of his time.

одним з найбільш відомих та впливових архітекторів свого часу.

And when I look at this building and then think about hospitals today,

І коли я дивлюся на цю будівлю, і коли думаю про сучасні лікарні,

what amazes me is this building's ambition.

мене дивує задум цієї будівлі.

It's just a really great building.

Це найсправді велична будівля.

It has these courtyards in the middle

Посередині в ній є двір,

so that all of the rooms have daylight and fresh air,

щоб у всіх кімнатах було сонячне світло, свіже повітря,

and the rooms are big and they have high ceilings,

кімнати великі, з високою стелею,

so they just feel more comfortable to be in.

щоб у них було комфортно знаходитися.

And it's also beautiful.

І вона також дуже гарна.

Somehow, we've forgotten that that's even possible for a hospital.

Якимсь чином ми забули, що таке взагалі можливо у лікарні.

Now, if we want better buildings for dying, then we have to talk about it,

Якщо ми хочемо кращі будівлі для смерті, ми маємо говорити про це,

but because we find the subject of death uncomfortable,

бо через те, що ми вважаємо тему смерті незручною,

we don't talk about it,

ми про це не говоримо,

and we don't question how we as a society approach death.

ми не задаємося питанням, як ми, як суспільство, ставимося до смерті.

One of the things that surprised me most in my research, though,

Тим не менш, найбільше у моєму дослідженні мене дивує те,

is how changeable attitudes actually are.

наскільки змінним є наше ставлення насправді.

This is the first crematorium in the U.K.,

Це перший крематорій у Великій Британії,

which was built in Woking in the 1870s.

побудований у 1870-х роках.

And when this was first built, there were protests in the local village.

І коли його побудували, у місцевому селі почалися протести.

Cremation wasn't socially acceptable, and 99.8 percent of people got buried.

Кремація не була прийнятною у суспільстві, 99,8 % людей хоронили.

And yet, only a hundred years later, three quarters of us get cremated.

І вже через 100 років три четвертих населення кремували.

People are actually really open to changing things

Люди насправді дуже відкриті до змін,

if they're given the chance to talk about them.

якщо тільки у них є можливість їх обговорювати.

So this conversation about death and architecture

Тож ця розмова про смерть і архітектуру

was what I wanted to start when I did my first exhibition on it

була тим, що я хотіла почати, коли робила свою першу виставку про це

in Venice in June, which was called "Death in Venice."

у Венеції в червні, вона називалася "Смерть у Венеції".

It was designed to be quite playful

Вона була створена доволі інтерактивною,

so that people would literally engage with it.

щоб люди змогли буквально спілкуватися з нею.

This is one of our exhibits, which is an interactive map of London

Це один з наших експонатів - інтерактивна карта Лондона,

that shows just how much of the real estate in the city

що показує, скільки місця під забудову

is given over to death and dying,

зайнято смертю та помиранням.

and as you wave your hand across the map,

Коли ви рухаєте рукою перед картою,

the name of that piece of real estate, the building or cemetery, is revealed.

назва установи, будинку чи кладовища показана на екрані.

Another of our exhibits was a series of postcards

Іншим нашим експонатом була серія листівок,

that people could take away with them.

які люди могли вільно брати.

And they showed people's homes and hospitals

На них були зображені звичайні помешкання та лікарні,

and cemeteries and mortuaries,

кладовища та морги.

and they tell the story of the different spaces

Вони розповідали історію різних місць,

that we pass through on either side of death.

через які ми проходимо по ту чи іншу сторону смерті.

We wanted to show that where we die

Ми хотіли показати, що те, де саме ми помираємо,

is a key part of how we die.

є ключовим у тому, як ми помираємо.

Now, the strangest thing was the way that visitors reacted to the exhibition,

Найдивнішим було те, як люди реагували на нашу виставку,

especially the audio-visual works.

особливо на аудіовізуальні роботи.

We had people dancing and running and jumping

Вони танцювали, бігали і стрибали,

as they tried to activate the exhibits in different ways,

намагаючись активувати експонати різними способами,

and at a certain point they would kind of stop

а в певний момент вони зупинялися,

and remember that they were in an exhibition about death,

згадавши, що ця виставка про смерть,

and that maybe that's not how you're supposed to act.

і що, напевно, так себе поводити не можна.

But actually, I would question whether there is one way

Але, насправді, я питаю себе, чи є єдина

that you're supposed to act around death,

реакція на смерть,

and if there's not, I'd ask you to think about what you think a good death is,

і, якщо її немає, я б попросила вас замислитись про те, що таке гарна смерть,

and what you think that architecture that supports a good death might be like,

та яка архітектура, на вашу думку, могла б бути підходящою для неї,

and mightn't it be a little less like this and a little more like this?

чи не могла б вона більше бути схожою на це, аніж на це?

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)