Janine di Giovanni: What I saw in the war

Translator: Joseph Geni Reviewer: Morton Bast

Перекладач: Olya Volivender Утверджено: Hanna Leliv

This is how war starts.

Ось як починається війна.

One day you're living your ordinary life,

Одного дня ви живете своїм звичним життям,

you're planning to go to a party,

збираєтеся піти на вечірку,

you're taking your children to school,

відправляєте дітей до школи,

you're making a dentist appointment.

записуєтеся на прийом до стоматолога.

The next thing, the telephones go out,

Через мить ваш телефон виходить з ладу,

the TVs go out, there's armed men on the street,

вимикається телевізор, на вулиці знаходяться озброєні люди,

there's roadblocks.

дорога перекрита.

Your life as you know it goes into suspended animation.

Звичне для вас життя перестає бути дійсністю.

It stops.

Воно зупиняється.

I'm going to steal a story from a friend of mine,

Я хочу розповісти історію своєї подруги,

a Bosnian friend, about what happened to her,

яка живе у Боснії, про те, що трапилося з нею.

because I think it will illustrate for you exactly what it feels like.

Думаю, ця історія допоможе вам сповна відчути та зрозуміти подібну ситуацію.

She was walking to work one day in April, 1992,

Одного квітневого дня 1992 року вона йшла на роботу,

in a miniskirt and high heels. She worked in a bank.

одягнена в коротку спідницю та на підборах. Вона працювала в банку.

She was a young mother. She was someone who liked to party.

Була молодою мамою, любила "потусити".

Great person.

Чудова людина.

And suddenly she sees a tank

І раптом вона бачить танк,

ambling down the main road of Sarajevo

що неквапно рухається головною вулицею Сараєво,

knocking everything out of its path.

відсуваючи усе на своєму шляху.

She thinks she's dreaming, but she's not.

Їй здавалось, що вона спить, але це було не так.

And she runs as any of us would have done

І вона біжить у пошуках прихистку, як і кожен з нас би зробив.

and takes cover, and she hides behind a trash bin,

На високих підборах та в коротенькій спідниці вона

in her high heels and her miniskirt.

ховається за сміттєвим баком.

And as she's hiding there, she's feeling ridiculous,

Вона почувається безглуздо, ховаючись там,

but she's seeing this tank go by with soldiers

проте бачить танк, солдатів,

and people all over the place and chaos

людей навкруги і хаос.

and she thinks, "I feel like Alice in Wonderland

У голові промайнуло: "Я ніби Аліса в Задзеркаллі,

going down the rabbit hole,

що опускається у кролячу нору,

down, down, down into chaos,

все нижче і нижче до хаосу,

and my life will never be the same again."

і моє життя вже ніколи не буде таким, як колись".

A few weeks later, my friend was in a crowd of people

Кілька тижнів потому, у тисняві натовпу моя подруга

pushing with her infant son in her arms

з своїм сином на руках штовхалась, щоб

to give him to a stranger on a bus,

віддати немовля незнайомцю у автобусі,

which was one of the last buses leaving Sarajevo

одному із останніх, що відправлявся з Сараєво,

to take children out so they could be safe.

забираючи дітей у безпечне місце.

And she remembers struggling with her mother to the front,

Вона згадує, як разом із матір'ю пробиралася наперед

crowds and crowds of people, "Take my child! Take my child!"

через великий натовп людей, вигукуючи "Візьміть мою дитину! Візьміть мою дитину!",

and passing her son to someone through a window.

і як віддала свого сина людині у віконечку.

And she didn't see him for years.

Вона не бачила його роками.

The siege went on for three and a half years,

Облога тривала три з половиною роки,

and it was a siege without water,

облога без води,

without power, without electricity, without heat, without food,

без електрики, без тепла, без їжі,

in the middle of Europe, in the middle of the 20th century.

у самому серці Європи, в середині 20 століття.

I had the honor of being one of those reporters

Я мала честь бути серед репортерів,

that lived through that siege,

які пережили ту облогу,

and I say I have the honor and the privilege of being there

і вважаю за честь та привілегію своє перебування там,

because it's taught me everything,

бо це навчило мене всього,

not just about being a reporter, but about being a human being.

не лише про роботу репортера, а й про людське життя.

I learned about compassion.

Я дізналася про співчуття.

I learned about ordinary people who could be heroes.

Я дізналась про пересічних людей, які можуть бути героями.

I learned about sharing. I learned about camaraderie.

Я навчилась ділитись. Навчилась товаришувати.

Most of all, I learned about love.

Та головне, я зрозуміла, що є любов.

Even in the midst of terrible destruction and death and chaos,

Навіть у центрі жахливої руйнації, серед смерті та хаосу,

I learned how ordinary people could help their neighbors,

я була свідком того, як пересічні люди можуть допомагати своїм сусідам,

share food, raise their children,

ділити їжу, виховувати дітей,

drag someone who's being sniped at from the middle of the road

рятувати того, кого підстрелили посеред дороги,

even though you yourself were endangering your life,

навіть піддаючи загрозі своє власне життя,

helping people get into taxis who were injured

допомагати пораненим добратися до таксі,

to try to take them to hospitals.

яке доставить їх до лікарні.

I learned so much about myself.

Я так багато дізналась про себе.

Martha Gellhorn, who's one of my heroes, once said,

Марта Ґеллхорн, одна із моїх героїнь, якось сказала:

"You can only love one war. The rest is responsibility."

"Можна любити лише одну війну. Все інше відповідальність".

I went on to cover many, many, many wars after that,

Опісля як репортер я бачила дуже-дуже багато війн,

so many that I lost count,

так багато, що й полічити важко,

but there was nothing like Sarajevo.

але такої як в Сараєво не було.

Last April, I went back to a very strange --

Торік у квітні я поїхала на досить дивну,

what I called a deranged high school reunion.

я б сказала навіть божевільну, "зустріч випускників".

What it was, was the 20th anniversary of the siege,

Це була двадцята річниця облоги,

the beginning of the siege of Sarajevo,

початку облоги у Сараєво,

and I don't like the word "anniversary," because it sounds like a party,

насправді мені не подобається слово "річниця", адже це звучить наче вечірка,

and this was not a party.

а то не була вечірка.

It was a very somber gathering of the reporters

Це була дуже сумна зустріч репортерів,

that worked there during the war, humanitarian aid workers,

які працювали там протягом війни, працівників гуманітарної допомоги

and of course the brave and courageous people of Sarajevo themselves.

та, звичайно ж, відважних та сміливих жителів Сараєво.

And the thing that struck me the most,

Та найбільше мене вразила

that broke my heart,

і просто розбила мені серце

was walking down the main street of Sarajevo,

прогулянка головною вулицею Сараєво,

where my friend Aida saw the tank coming 20 years ago,

де моя подруга Аіда побачила 20 років тому, як наближався танк.

and in that road were more than 12,000 red chairs,

На тій дорозі стояло понад 12 тисяч червоних стільців,

empty,

порожніх,

and every single one of them symbolized

і кожен з них символізував

a person who had died during the siege,

людину, що загинула під час облоги,

just in Sarajevo, not in all of Bosnia,

лишень в самому Сараєво, а не в цілій Боснії.

and it stretched from one end of the city

Їх розставили від одного краю міста

to a large part of it,

і далеко вглиб міста.

and the saddest for me were the tiny little chairs

Та найважче було бачити малесенькі стільці

for the children.

для дітей.

I now cover Syria,

Зараз я розповім про Сирію.

and I started reporting it because I believed that

Я поїхала туди, бо була переконана,

it needs to be done.

що мушу це зробити.

I believe a story there has to be told.

Я вірю, що цю історію необхідно розповісти.

I see, again, a template of the war in Bosnia.

І знову ж таки я бачу образ війни у Боснії.

And when I first arrived in Damascus,

Коли я вперше прибула в Дамаск,

I saw this strange moment where people

мені довелося відчути дивний момент, коли люди,

didn't seem to believe that war was going to descend,

здавалось би, і не вірять в те, що війна мине.

and it was exactly the same in Bosnia

Таке ж враження було і в Боснії,

and nearly every other country I've seen where war comes.

і майже в кожній країні, яку я відвідала в час війни.

People don't want to believe it's coming,

Люди не хочуть вірити в початок війни,

so they don't leave, they don't leave before they can.

отже вони не покидають своїх домівок, не покидають, поки це можливо.

They don't get their money out.

Вони не забирають своїх грошей.

They stay because you want to stay in your home.

Вони залишаються, тому що прагнуть бути в себе вдома.

And then war and chaos descend.

А потім війна і хаос вщухають.

Rwanda is a place that haunts me a lot.

Руанда - це місце, що часто не дає мені спокою.

In 1994, I briefly left Sarajevo to go report the genocide in Rwanda.

У 1994 я ненадовго покинула Сараєво, щоб зробити репортаж про геноцид у Руанді.

Between April and August, 1994,

З квітня до серпня 1994 року

one million people were slaughtered.

було вбито один мільйон людей.

Now if those 12,000 chairs freaked me out

А зараз подумайте: якщо ті 12,000 крісел настільки шокували мене

with the sheer number,

своєю кількістю,

I want you just for a second to think of a million people.

то уявіть хоча б на секунду мільйон людей.

And to give you some example, I remember

Я пам'ятаю,

standing and looking down a road as far as I could see,

як я стояла і дивилась вдалечінь на дорогу,

at least a mile, and there were bodies piled twice my height

а перед очима на цілу милю лежали тіла, складені в купу, вдвічі більшу за мій зріст,

of the dead.

тіла мертвих.

And that was just a small percentage of the dead.

І це був лише невеликий відсоток мертвих.

And there were mothers holding their children

А ще були матері, які тримали на руках своїх дітей,

who had been caught in their last death throes.

що переживали останні передсмертні муки.

So we learn a lot from war,

Війна навчає нас багато чого.

and I mention Rwanda

І я згадую Руанду,

because it is one place, like South Africa,

тому що це одне місце, як Південна Африка,

where nearly 20 years on, there is healing.

де вже близько 20 років триває процес "відновлення".

Fifty-six percent of the parliamentarians are women,

П'ятдесят шість відсотків парламентарів становлять жінки,

which is fantastic,

і це чудово.

and there's also within the national constitution now,

А конституція передбачає, що

you're actually not allowed to say Hutu or Tutsi.

не можна говорити Гуту або Тутсі.

You're not allowed to identify anyone by ethnicity,

Не можна дискримінувати когось за етнічною приналежністю,

which is, of course, what started the slaughter in the first place.

що стало головною причиною кровопролиття.

And an aid worker friend of mine told me the most beautiful story,

Одна моя подруга, соціальний працівник, розповіла мені прекрасну історію.

or I find it beautiful.

Принаймні я вважаю її прекрасною.

There was a group of children, mixed Hutus and Tutsis,

Це розповідь про групу дітей, що належали до Гуту і Тутсі,

and a group of women who were adopting them,

і групу матерів, які їх усиновляли чи удочеряли.

and they lined up and one was just given to the next.

Вони вишикувались в чергу і просто передавали дітей.

There was no kind of compensation for, you're a Tutsi,

Не було й натяку на те, що ти Тутсі,

you're a Hutu, you might have killed my mother,

а ти Гуту, можливо ти вбив мою маму,

you might have killed my father.

можливо ти вбив мого тата.

They were just brought together in this kind of reconciliation,

Вони просто зібрались разом у цьому акті примирення,

and I find this remarkable.

і я вважаю це дивовижним.

So when people ask me how I continue to cover war,

Тому коли люди запитують, як я можу продовжувати висвітлювати події війни

and why I continue to do it,

і чому я продовжую це робити,

this is why.

цей випадок говорить сам за себе.

When I go back to Syria, next week in fact,

Коли я наступного тижня повернулася до Сирії,

what I see is incredibly heroic people,

то побачила неймовірно героїчних людей.

some of them fighting for democracy,

Деякі з них боряться за демократію,

for things we take for granted every single day.

за речі, які ми звикли приймати як належне кожного дня.

And that's pretty much why I do it.

І ось чому я це роблю.

In 2004, I had a little baby boy,

У 2004 у мене народився синочок,

and I call him my miracle child,

і я називаю його своєю диво-дитиною,

because after seeing so much death

тому що після побачених мною смертей,

and destruction and chaos and darkness in my life,

руйнації, хаосу та темноти у моєму житті

this ray of hope was born.

народився цей промінчик надії.

And I called him Luca, which means "The bringer of light,"

Я назвала його Лука, що означає "той, що дарує світло",

because he does bring light to my life.

адже він справді наповнює моє життя світлом.

But I'm talking about him because when he was four months old,

Утім я розповідаю про нього тому, що коли йому виповнилось чотири місяці,

my foreign editor forced me to go back to Baghdad

мій редактор відділу міжнародних новин змусив мене повернутись у Багдад,

where I had been reporting all throughout the Saddam regime

звідки я вела репортажі під час режиму Саддама Гусейна,

and during the fall of Baghdad and afterwards,

падіння Багдаду та після цих подій.

and I remember getting on the plane in tears,

І я пам'ятаю, як заходжу в літак у сльозах,

crying to be separated from my son,

плачу через розлуку з сином.

and while I was there,

Коли я вже була в Іраці,

a quite famous Iraqi politician who was a friend of mine

один досить відомий іракський політик та мій товариш

said to me, "What are you doing here?

запитав: "Що ти тут робиш?

Why aren't you home with Luca?"

Чому ти не вдома з Лукою?"

And I said, "Well, I have to see." It was 2004

І я відповіла: "Ну, я мушу побачити." Це був 2004 рік,

which was the beginning of the incredibly bloody time in Iraq,

початок надзвичайно кривавого періоду в Іраку.

"I have to see, I have to see what is happening here.

"Я мушу побачити, я мушу побачити, що тут відбувається.

I have to report it."

Я мушу розповісти про це світові".

And he said, "Go home,

І він сказав у відповідь: "Повертайся додому,

because if you miss his first tooth,

бо якщо ти пропустиш його перший зуб,

if you miss his first step, you'll never forgive yourself.

якщо ти пропустиш його перший крок, ти ніколи собі цього не пробачиш.

But there will always be another war."

А війна буде завжди".

And there, sadly, will always be wars.

Це сумно, але війни будуть завжди.

And I am deluding myself if I think, as a journalist,

І я обманюю себе, думаючи, що як журналіст,

as a reporter, as a writer,

як репортер, як письменник,

what I do can stop them. I can't.

можу зупинити їх. Я не можу.

I'm not Kofi Annan. He can't stop a war.

Я не Кофі Аннан. Та й він не в силах зупинити війну.

He tried to negotiate Syria and couldn't do it.

Він намагався вести переговори з Сирією та не зміг.

I'm not a U.N. conflict resolution person.

Я не уповноважена ООН з питань розв'язання конфліктів.

I'm not even a humanitarian aid doctor,

Я навіть не лікар гуманітарної допомоги.

and I can't tell you the times of how helpless I've felt

І я не можу вам передати наскільки безпорадно я інколи почувалась,

to have people dying in front of me, and I couldn't save them.

коли в мене перед очима помирали люди, а я не могла врятувати їх.

All I am is a witness.

Я всього-на-всього свідок.

My role is to bring a voice to people who are voiceless.

Моя роль полягає в тому, щоб бути голосом безголосих.

A colleague of mine described it as to shine a light

Моя колега порівнює це з пролиттям світла

in the darkest corners of the world.

у найтемніших куточках світу.

And that's what I try to do.

І це саме те, що я намагаюсь зробити.

I'm not always successful,

Мені не завжди це вдається,

and sometimes it's incredibly frustrating,

а інколи просто опускаються руки,

because you feel like you're writing into a void,

тому що з'являється відчуття, немовби ти пишеш у порожнечу.

or you feel like no one cares.

Здавалося б, ніхто цим не переймається.

Who cares about Syria? Who cares about Bosnia?

Кого хвилює Сирія? Кого хвилює Боснія?

Who cares about the Congo,

Кого хвилює Конго,

the Ivory Coast, Liberia, Sierra Leone,

Кот-д'Івуар, Ліберія, Сьєрра-Леоне,

all of these strings of places that

усі ці місця, які

I will remember for the rest of my life?

я пам'ятатиму все своє життя?

But my métier is to bear witness

Але моя професія полягає в тому, щоб давати свідчення,

and that is the crux, the heart of the matter,

і в цьому вся суть

for us reporters who do this.

професії репортера.

And all I can really do is hope,

Мені залишається лише надіятись.

not to policymakers or politicians,

Не на високопосадовців чи політиків,

because as much as I'd like to have faith

адже як би мені не хотілося вірити, що

that they read my words and do something,

вони почують мене і зроблять щось,

I don't delude myself.

я не обманюю себе.

But what I do hope is that if you remember anything I said

Але я вірю в те, що якщо ви згадаєте мої слова

or any of my stories tomorrow morning over breakfast,

або будь-яку з моїх розповідей завтра за сніданком,

if you can remember the story of Sarajevo,

якщо ви згадаєте розповідь про Сараєво,

or the story of Rwanda,

розповідь про Руанду,

then I've done my job.

тоді я виконала своє завдання.

Thank you very much.

Щиро дякую.

(Applause)

(Оплески)