The politics of fiction | Elif Shafak

Перекладач: Kateryna Kozhukhar Утверджено: Hanna Leliv

I'm a storyteller.

Я розповідаю історії.

That's what I do in life -- telling stories,

Це моя робота - розповідати історії,

writing novels --

писати романи.

and today I would like to tell you a few stories

Сьогодні я розповім декілька історій

about the art of storytelling

про мистецтво оповіді

and also some supernatural creatures

та надприродних істот,

called the djinni.

які звуться джини.

But before I go there, please allow me to share with you

Але спершу хочу поділитися

glimpses of my personal story.

своєю особистою історією.

I will do so with the help of words, of course,

Звичайно, мені допоможуть слова,

but also a geometrical shape, the circle,

а також одна геометрична фігура - коло.

so throughout my talk,

Слухаючи мою розповідь,

you will come across several circles.

ви пройдете кількома колами.

I was born in Strasbourg, France

Я народилася у Страсбурзі у Франції

to Turkish parents.

у турецькій родині.

Shortly after, my parents got separated,

Невдовзі мої батьки розлучилися,

and I came to Turkey with my mom.

і я разом з мамою переїхала до Туреччини.

From then on, I was raised

З того часу я росла

as a single child by a single mother.

як єдина дитина матері-одиначки,

Now in the early 1970s, in Ankara,

а на початку 70-их для Анкари

that was a bit unusual.

це досить незвичне становище.

Our neighborhood was full of large families,

З нами по сусідству жили багатодітні родини,

where fathers were the heads of households,

у яких батько був головою сім'ї.

so I grew up seeing my mother as a divorcee

Тому я дорослішала з розлученою мамою

in a patriarchal environment.

у патріархальному середовищі.

In fact, I grew up observing

По суті, я спостерігала

two different kinds of womanhood.

за двома різними моделями жіночої поведінки.

On the one hand was my mother,

З одного боку була моя мати –

a well-educated, secular, modern, westernized, Turkish woman.

високоосвічена, світська, сучасна, турецька жінка з європейським стилем життя.

On the other hand was my grandmother,

З іншого боку – бабуся,

who also took care of me

яка також мене виховувала.

and was more spiritual, less educated

Вона була менш освіченою, але релігійнішою

and definitely less rational.

і, звісно ж, менш раціональною.

This was a woman who read coffee grounds to see the future

Вона ворожила на кавових зернах

and melted lead into mysterious shapes

і топила свинець, з якого утворювалися загадкові форми,

to fend off the evil eye.

які мали оберігати від вроків.

Many people visited my grandmother,

До бабці зверталися за допомогою багато людей

people with severe acne on their faces

із тяжкою формою висипки на обличчі

or warts on their hands.

чи бородавками на руках.

Each time, my grandmother would utter some words in Arabic,

Щоразу бабуся промовляла якісь слова арабською,

take a red apple and stab it

і проколювала червоне яблуко

with as many rose thorns

шпичками троянд стільки разів,

as the number of warts she wanted to remove.

скількох бородавок треба було позбутись.

Then one by one, she would

Потім вона обводила

encircle these thorns with dark ink.

ці шпички темним чорнилом.

A week later, the patient would come back

Через тиждень пацієнт повертався

for a follow-up examination.

на повторний огляд.

Now, I'm aware that I should not be saying such things

Звісно, я розумію, що не варто говорити про таке

in front of an audience of scholars and scientists,

перед науковцями та вченими,

but the truth is, of all the people

проте насправді жоден

who visited my grandmother for their skin conditions,

із пацієнтів моєї бабусі

I did not see anyone go back

жодного разу не залишився

unhappy or unhealed.

незадоволеним або хворим.

I asked her how she did this. Was it the power of praying?

Я питала, як це їй вдається. Сила молитви?

In response she said, "Yes, praying is effective,

І вона відповідала: "Так, молитва дуже дієва,

but also beware of the power of circles."

але не забувай про силу кола".

From her, I learned, amongst many other things,

Вона дала мені

one very precious lesson --

дуже добру науку:

that if you want to destroy something in this life,

якщо ти хочеш зруйнувати щось у цьому житті,

be it an acne, a blemish

чи то прищ, чи то якийсь недолік

or the human soul,

людської душі,

all you need to do is to surround it with thick walls.

варто лише оточити його товстим муром.

It will dry up inside.

Він всохне зсередини.

Now we all live in some kind of a social and cultural circle.

Сьогодні ми всі живемо в соціальних і культурних колах.

We all do.

Усі ми.

We're born into a certain family, nation, class.

Ми народжуємося в конкретній родині, нації, класі.

But if we have no connection whatsoever

Але якщо ми не маємо жодного зв'язку

with the worlds beyond the one we take for granted,

зі світом поза визначеним колом,

then we too run the risk

ми ризикуємо

of drying up inside.

всохнути зсередини.

Our imagination might shrink;

Наша уява збідніє,

our hearts might dwindle,

серце зачерствіє,

and our humanness might wither

а людяність зів'яне,

if we stay for too long

якщо ми надто довго

inside our cultural cocoons.

сидітимемо в своєму культурному коконі.

Our friends, neighbors, colleagues, family --

Наші друзі, сусіди, колеги, родина -

if all the people in our inner circle resemble us,

якщо всі люди у нашому маленькому колі схожі на нас -

it means we are surrounded

значить ми оточені

with our mirror image.

своїми дзеркальними відображеннями.

Now one other thing women like my grandma do in Turkey

Турецькі жінки, на кшталт моєї бабусі,

is to cover mirrors with velvet

закривають дзеркала оксамитом,

or to hang them on the walls with their backs facing out.

або ж вішають їх склом до стіни.

It's an old Eastern tradition

Це давня східна традиція,

based on the knowledge that it's not healthy

яка не радить людині

for a human being to spend too much time

довго дивитися

staring at his own reflection.

на своє відображення у дзеркалі.

Ironically, [living in] communities of the like-minded

За іронією долі, життя серед однодумців

is one of the greatest dangers

є однією із найбільших небезпек

of today's globalized world.

сучасного глобалізованого світу.

And it's happening everywhere,

Воно поширене всюди -

among liberals and conservatives,

серед лібералів і консерваторів,

agnostics and believers, the rich and the poor,

агностиків і віруючих, бідних і багатих,

East and West alike.

на Сході і на Заході.

We tend to form clusters

Ми створюємо групи

based on similarity,

на основі подібності,

and then we produce stereotypes

а потім вигадуємо стереотипи

about other clusters of people.

про інші групи людей.

In my opinion, one way of transcending

На мою думку, мистецтво оповіді

these cultural ghettos

є одним із шляхів виходу

is through the art of storytelling.

з цих культурних ґетто.

Stories cannot demolish frontiers,

Розповіді не можуть стерти кордони,

but they can punch holes in our mental walls.

проте їм під силу пробити отвір у стінах розуму.

And through those holes, we can get a glimpse of the other,

Через ці отвори ми побачимо інших,

and sometimes even like what we see.

і може навіть вподобаємо собі їх спосіб життя.

I started writing fiction at the age of eight.

Я почала писати, коли мені було вісім.

My mother came home one day with a turquoise notebook

Одного дня моя мама прийшла додому з бірюзовим записничком,

and asked me if I'd be interested in keeping a personal journal.

і запитала, чи я б не хотіла вести особистий щоденник.

In retrospect, I think she was slightly worried

Зараз мені здається, що її трохи хвилював

about my sanity.

мій душевний стан.

I was constantly telling stories at home, which was good,

Вдома я постійно розповідала різні історії вдома. Так, це чудово,

except I told this to imaginary friends around me,

але справа в тому, що я розповідала їх уявним друзям,

which was not so good.

а це вже не зовсім добре.

I was an introverted child,

Я була інтровертом.

to the point of communicating with colored crayons

Спілкувалася з кольоровими олівцями

and apologizing to objects

і вибачалася перед предметами,

when I bumped into them,

на які наштовхнулася в хаті.

so my mother thought it might do me good

Тому мама подумала, що мені було б добре

to write down my day-to-day experiences

описувати своє повсякденне життя

and emotions.

і емоції на папері.

What she didn't know was that I thought my life was terribly boring,

Але вона не здогадувалася, що я вважаю своє життя нудним,

and the last thing I wanted to do

і зовсім не хочу

was to write about myself.

писати про себе.

Instead, I began to write about people other than me

Тому я почала писати про людей, несхожих на мене,

and things that never really happened.

і про події, яких ніколи насправді не було.

And thus began my life-long passion

Так зародилася моя пристрасть завдовжки в життя.

for writing fiction.

Пристрасть писати книжки.

So from the very beginning, fiction for me

З самого початку, мої твори були схожі не на

was less of an autobiographical manifestation

автобіографічні нариси,

than a transcendental journey

а на трансцендентальну мандрівку

into other lives, other possibilities.

в чуже життя та іншу реальність.

And please bear with me:

Зачекайте хвильку,

I'll draw a circle and come back to this point.

я пройду коло і повернуся до цього.

Now one other thing happened around this same time.

Тоді ж трапилася ще одна подія:

My mother became a diplomat.

моя мама стала дипломатом.

So from this small, superstitious,

І з маленького, забобонного

middle-class neighborhood of my grandmother,

району середнього класу, де мешкала моя бабуся,

I was zoomed into this

я перелетіла у

posh, international school [in Madrid],

шикарну міжнародну школу [у Мадриді],

where I was the only Turk.

де я була єдиною туркенею.

It was here that I had my first encounter

Саме тут я стикнулася

with what I call the "representative foreigner."

з образом так званого "типового іноземця".

In our classroom, there were children from all nationalities,

У нашому класі вчилися діти різних національностей,

yet this diversity did not necessarily lead

але це розмаїття не вело

to a cosmopolitan, egalitarian

до космополітичної, рівноправної

classroom democracy.

демократії у класі.

Instead, it generated an atmosphere

Радше навпаки,

in which each child was seen --

кожну дитину сприймали

not as an individual on his own,

не як окрему особистість,

but as the representative of something larger.

а як представника чогось більшого.

We were like a miniature United Nations, which was fun,

Наш клас був схожий на Організацію Об'єднаних Націй у мініатюрі, і це було весело,

except whenever something negative,

допоки не траплялись якісь неприємності

with regards to a nation

на національному

or a religion, took place.

або релігійному ґрунті.

The child who represented it was mocked,

З дитини, яка представляла певну націю чи релігію, знущалися,

ridiculed and bullied endlessly.

її висміювали, та постійно їй допікали.

And I should know, because during the time I attended that school,

Мені це було знайомим, бо коли я вчилася у школі,

a military takeover happened in my country,

у моїй країні стався військовий переворот,

a gunman of my nationality nearly killed the Pope,

мій співвітчизник здійснив замах на Папу Римського,

and Turkey got zero points in [the] Eurovision Song Contest.

а Туреччина отримала нуль балів на пісенному конкурсі Євробачення.

(Laughter)

(Сміх)

I skipped school often and dreamed of becoming a sailor

У той час я часто прогулювала уроки

during those days.

і мріяла податися в моряки.

I also had my first taste

Саме тоді я вперше відчула,

of cultural stereotypes there.

що таке культурні стереотипи.

The other children asked me about the movie

Однокласники питали мене про фільм

"Midnight Express," which I had not seen;

"Опівнічний експрес", якого я не бачила;

they inquired how many cigarettes a day I smoked,

їх цікавило, скільки цигарок я викурюю щодня,

because they thought all Turks were heavy smokers,

бо вони вважали всіх турків затятими курцями,

and they wondered at what age

і ще вони питали, коли ж нарешті

I would start covering my hair.

я почну покривати своє волосся.

I came to learn that these were

Тоді я дізналася

the three main stereotypes about my country:

про три найбільші стереотипи щодо моєї країни:

politics, cigarettes

політика, цигарки

and the veil.

і головна хустка.

After Spain, we went to Jordan, Germany

Після Іспанії, ми переїхали до Йордану, Німеччини,

and Ankara again.

і знову повернулися до Анкари.

Everywhere I went, I felt like

Куди б я не їхала, я відчувала,

my imagination was the only suitcase

що моя уява була єдиною валізою,

I could take with me.

яку я могла прихопити з собою.

Stories gave me a sense of center,

Завдяки історіям я відчувала, що перебуваю в гущі подій,

continuity and coherence,

цілісних і послідовних.

the three big Cs that I otherwise lacked.

А цього мені завжди бракувало.

In my mid-twenties, I moved to Istanbul,

Коли мені було за двадцять, я переїхала у Стамбул –

the city I adore.

у місто, яке обожнюю.

I lived in a very vibrant, diverse neighborhood

Я мешкала у дуже жвавому і різнобарвному районі,

where I wrote several of my novels.

де написала кілька романів.

I was in Istanbul when the earthquake hit

Я жила в Стамбулі, коли у 1999 році

in 1999.

стався землетрус.

When I ran out of the building at three in the morning,

Коли я вибігла з будинку о третій ранку,

I saw something that stopped me in my tracks.

я завмерла на місці.

There was the local grocer there --

Я побачила місцевого бакалійника –

a grumpy, old man who didn't sell alcohol

сердитого дідугана, який не продавав алкоголь

and didn't speak to marginals.

і не розмовляв з маргіналами.

He was sitting next to a transvestite

Він сидів поруч із трансвеститом

with a long black wig

у довгій чорній перуці,

and mascara running down her cheeks.

обличчям якого стікала туш.

I watched the man open a pack of cigarettes

Я побачила, як продавець відкрив пачку цигарок

with trembling hands

тремтячими руками

and offer one to her,

і пригостив трансвестита.

and that is the image of the night of the earthquake

Саме так мені запам'яталась

in my mind today --

ніч землетрусу –

a conservative grocer and a crying transvestite

старомодний бакалійник і заплаканий трансвестит

smoking together on the sidewalk.

разом курять на тротуарі.

In the face of death and destruction,

Перед обличчям смерті та руйнувань

our mundane differences evaporated,

наші звичні відмінності стираються,

and we all became one

ми всі стаємо одним цілим,

even if for a few hours.

хай навіть на кілька годин.

But I've always believed that stories, too, have a similar effect on us.

Втім, я завжди вірила, що історії мають такий самий вплив.

I'm not saying that fiction has the magnitude of an earthquake,

Я не кажу, що література така ж сильна, як землетрус,

but when we are reading a good novel,

але коли ми читаємо хороший роман,

we leave our small, cozy apartments behind,

то виходимо зі своєї маленької, затишної домівки

go out into the night alone

у ніч на самоті,

and start getting to know people we had never met before

і знайомимося з людьми, яких раніше не зустрічали,

and perhaps had even been biased against.

а то й до яких упереджено ставились.

Shortly after, I went

Невдовзі після землетрусу я поїхала

to a women's college in Boston, then Michigan.

до Бостонського жіночого коледжу, а згодом до Мічіґану.

I experienced this, not so much as a geographical shift,

Для мене цей переїзд став радше не географічним,

as a linguistic one.

а лінгвістичним.

I started writing fiction in English.

Я почала писати твори англійською.

I'm not an immigrant, refugee or exile --

Я не емігрант, не біженець і не вигнанець -

they ask me why I do this --

мене питають, чому я пишу цією мовою -

but the commute between languages

але перехід з однієї мови на іншу

gives me the chance to recreate myself.

дає мені змогу створити себе заново.

I love writing in Turkish,

Я люблю писати турецькою.

which to me is very poetic and very emotional,

Ця мова дуже поетична та емоційна.

and I love writing in English, which to me

Але я люблю писати й англійською,

is very mathematical and cerebral.

бо вона дуже логічна та інтелектуальна.

So I feel connected to each language in a different way.

У мене різний зв'язок із двома мовами.

For me, like millions of other people

Як і для мільйонів людей

around the world today,

по всьому світу, для мене

English is an acquired language.

англійська не є рідною мовою.

When you're a latecomer to a language,

Якщо ти пізно вивчив мову,

what happens is you live there

то живеш у новому мовному оточенні

with a continuous

з постійним

and perpetual frustration.

і невгамовним розчаруванням.

As latecomers, we always want to say more, you know,

Ми спізнилися і нам завжди хочеться сказати більше,

crack better jokes, say better things,

жартувати веселіше, говорити краще,

but we end up saying less

але зрештою ми говоримо менше, ніж хотіли б,

because there's a gap between the mind and the tongue.

бо між тим, що хочемо сказати, і тим, що говоримо, пролягає велика прірва.

And that gap is very intimidating.

Ця прірва лякає.

But if we manage not to be frightened by it,

Але якщо нам вдасться побороти цей страх,

it's also stimulating.

то у нас з'явиться чудовий дороговказ.

And this is what I discovered in Boston --

У Бостоні я зрозуміла -

that frustration was very stimulating.

розчарування заохочує.

At this stage, my grandmother,

У той час моя бабуся,

who had been watching the course of my life

яка пильно слідкувала

with increasing anxiety,

за моїм життям,

started to include in her daily prayers

почала щоденно молитися,

that I urgently get married

щоб я негайно вийшла заміж,

so that I could settle down once and for all.

нарешті утихомирилася і вела спокійне життя.

And because God loves her, I did get married.

Бог любить бабусю, тому я таки вийшла заміж.

(Laughter)

(Сміх)

But instead of settling down,

Але замість того, щоб угамуватися,

I went to Arizona.

я поїхала до Арізони.

And since my husband is in Istanbul,

Мій чоловік мешкав у Стамбулі,

I started commuting between Arizona and Istanbul --

отож мені довелося жити між Стамбулом та Арізоною -

the two places on the surface of earth

двома цілковито різними

that couldn't be more different.

місцями на земній кулі.

I guess one part of me has always been a nomad,

Напевно одна половина мене завжди була невтомним мандрівником,

physically and spiritually.

як у фізичному, так і в духовному сенсі.

Stories accompany me,

Історії супроводжують мене,

keeping my pieces and memories together,

утримують вкупі мене та мої думки,

like an existential glue.

немов екзистенційний клей.

Yet as much as I love stories,

Хоча я так люблю історії,

recently, I've also begun to think

я гадаю, що вони втрачають

that they lose their magic

свої чари,

if and when a story is seen as more than a story.

коли їх сприймають за щось більше, ніж історії.

And this is a subject that I would love

Я б хотіла, щоб ми разом

to think about together.

поміркували над цим питанням.

When my first novel written in English came out in America,

Коли мій перший роман англійською вийшов друком в Америці,

I heard an interesting remark from a literary critic.

я отримала цікавий відгук від літературного критика.

"I liked your book," he said, "but I wish you had written it differently."

"Мені сподобалася ваша книжка," він сказав. "Але краще б ви її написали по-іншому".

(Laughter)

(Сміх)

I asked him what he meant by that.

Я запитала, що він має на увазі.

He said, "Well, look at it. There's so many

Він відповів: "У вашій книжці дуже багато

Spanish, American, Hispanic characters in it,

іспанських, американських і латиноамериканських героїв,

but there's only one Turkish character and it's a man."

і лише один турок, який до того ж чоловік".

Now the novel took place on a university campus in Boston,

Дія роману відбувалася у студмістечку в Бостоні,

so to me, it was normal

тому я не бачила нічого дивного в тому,

that there be more international characters in it

що іноземних персонажів більше

than Turkish characters,

ніж турецьких,

but I understood what my critic was looking for.

проте я зрозуміла, що хотів сказати критик.

And I also understood that I

Також я зрозуміла, що

would keep disappointing him.

я ще не раз його розчарую.

He wanted to see the manifestation of my identity.

Він хотів побачити вияв моєї ідентичності.

He was looking for a Turkish woman in the book

Він шукав у книжці турецьку жінку,

because I happened to be one.

якою я була.

We often talk about how stories change the world,

Ми часто говоримо про те, як історії змінюють світ,

but we should also see how the world of identity politics

але з іншого боку політика ідентичності

affects the way stories

визначає спосіб, яким

are being circulated,

продають, читають

read and reviewed.

і оцінюють історії.

Many authors feel this pressure,

Багато письменників відчувають цей тиск,

but non-Western authors feel it more heavily.

але найвразливіші до нього незахідні автори.

If you're a woman writer from the Muslim world, like me,

Якщо ви жінка-письменниця з ісламського світу, як я,

then you are expected to write

від вас очікуватимуть

the stories of Muslim women

історій про мусульманок,

and, preferably, the unhappy stories

і то бажано сумних оповідок

of unhappy Muslim women.

про нещасних мусульманських жінок.

You're expected to write

Від вас очікуватимуть

informative, poignant and characteristic stories

насичених, зворушливих і особливих історій,

and leave the experimental and avant-garde

без експериментів і авангарду, який ви залишите

to your Western colleagues.

своїм західним колегам.

What I experienced as a child in that school in Madrid

Все, що я пережила в дитинстві в мадридській школі,

is happening in the literary world today.

зараз відбувається у літературному світі.

Writers are not seen

Письменників вважають

as creative individuals on their own,

не творчими особистостями,

but as the representatives

а представниками

of their respective cultures:

відповідної культури:

a few authors from China, a few from Turkey,

кілька авторів з Китаю, кілька з Туреччини,

a few from Nigeria.

кілька з Нігерії.

We're all thought to have something very distinctive,

Усі ми повинні мати щось особливе,

if not peculiar.

а ще ліпше - виняткове.

The writer and commuter James Baldwin

У 1984 році письменник Джеймс Болдвін

gave an interview in 1984

дав інтерв'ю,

in which he was repeatedly asked about his homosexuality.

під час якого його кілька разів питали про його гомосексуальність.

When the interviewer tried to pigeonhole him

Коли журналіст спробував класифікувати його як

as a gay writer,

письменника-гея,

Baldwin stopped and said,

Болдвін перебив його і сказав:

"But don't you see? There's nothing in me

"Ви що - не бачите? В мені нема нічого

that is not in everybody else,

такого, чого б не було в інших,

and nothing in everybody else

і в інших немає нічого такого,

that is not in me."

чого б не було в мені".

When identity politics tries to put labels on us,

Коли політика ідентичності чіпляє на нас бірки,

it is our freedom of imagination that is in danger.

свобода уяви опиняється під загрозою.

There's a fuzzy category called

Існує одна розмита категорія

multicultural literature

під назвою "мультикультурна література",

in which all authors from outside the Western world

яка збирає докупи усіх письменників

are lumped together.

за межами Заходу.

I never forget my first multicultural reading,

Я ніколи не забуду своє перше мультикультурне читання

in Harvard Square about 10 years ago.

на Гарвардській площі 10 років тому.

We were three writers, one from the Philippines,

Нас було троє. Один письменник із Філіпін,

one Turkish and one Indonesian --

один з Туреччини і один з Індонезії -

like a joke, you know.

як в анекдоті.

(Laughter)

(Сміх)

And the reason why we were brought together

Нас зібрали разом

was not because we shared an artistic style

не через схожий стиль

or a literary taste.

чи літературні уподобання.

It was only because of our passports.

Нас зібрали разом через паспорти.

Multicultural writers are expected to tell real stories,

Мультикультурні письменники мусять розповідати справжні історії,

not so much the imaginary.

а не вигадані.

A function is attributed to fiction.

Виходить, література мусить виконувати певну функцію.

In this way, not only the writers themselves,

Таким чином не лише письменники,

but also their fictional characters

але й вигадані герої

become the representatives of something larger.

представляють щось більше.

But I must quickly add

Відразу ж додам,

that this tendency to see a story

що схильність сприймати історію

as more than a story

за щось більше, ніж власне історію,

does not solely come from the West.

походить не тільки з Заходу.

It comes from everywhere.

Вона існує усюди.

And I experienced this firsthand

Я відчула це на власному досвіді,

when I was put on trial in 2005

коли у 2005 проти мене розпочалося судове слідство

for the words my fictional characters uttered in a novel.

через слова моїх вигаданих персонажів у романі.

I had intended to write

Я мала намір написати

a constructive, multi-layered novel

конструктивний, багаторівневий роман

about an Armenian and a Turkish family

про вірменську і турецьку сім'ю

through the eyes of women.

очима жінки.

My micro story became a macro issue

Моя мікро-історія стала макро-проблемою

when I was prosecuted.

під час розгляду справи.

Some people criticized, others praised me

Одні критикували мене, інші, навпаки, хвалили

for writing about the Turkish-Armenian conflict.

за висвітлення турецько-вірменського конфлікту.

But there were times when I wanted to remind both sides

Натомість мені хотілося нагадати і тим, і іншим,

that this was fiction.

що це всього лиш вигадка.

It was just a story.

Це лише історія.

And when I say, "just a story,"

Коли я кажу "лише історія",

I'm not trying to belittle my work.

я аж ніяк не намагаюся применшити свою роботу.

I want to love and celebrate fiction

Я хочу любити і звеличувати літературу

for what it is,

такою, якою вона є,

not as a means to an end.

А не тому, що вона є засобом досягнути мети.

Writers are entitled to their political opinions,

Письменники мають право на власні політичні переконання,

and there are good political novels out there,

існують гарні політичні романи,

but the language of fiction

але мова художньої літератури

is not the language of daily politics.

відрізняється від мови щоденної політики.

Chekhov said,

Чехов сказав:

"The solution to a problem

"Вирішення проблеми

and the correct way of posing the question

і правильна постава питання

are two completely separate things.

це дві різні речі.

And only the latter is an artist's responsibility."

Завдання митця - поставити питання".

Identity politics divides us. Fiction connects.

Політика ідентичності розділяє нас. Художня література об'єднує.

One is interested in sweeping generalizations.

Перша любить рівняти всіх під одну мірку.

The other, in nuances.

Другу цікавлять деталі.

One draws boundaries.

Перша встановлює рамки.

The other recognizes no frontiers.

Для другої не існує меж.

Identity politics is made of solid bricks.

Політика ідентичності збудована з міцної цегли.

Fiction is flowing water.

Література схожа на швидкий потік.

In the Ottoman times, there were itinerant storytellers called "meddah."

За часів Османської імперії жили мандрівні оповідачі - "меддахи".

They would go to coffee houses,

Вони ходили по кав'ярнях

where they would tell a story in front of an audience,

і розповідали слухачам історії,

often improvising.

часто імпровізуючи.

With each new person in the story,

Щоразу, коли з'являвся новий персонаж,

the meddah would change his voice,

меддах змінював голос,

impersonating that character.

озвучуючи нового героя.

Everybody could go and listen, you know --

Кожен міг прийти і послухати -

ordinary people, even the sultan, Muslims and non-Muslims.

прості люди, чи навіть султан, мусульмани і немусульмани.

Stories cut across all boundaries,

Оповідання стирають усі кордони,

like "The Tales of Nasreddin Hodja,"

як це трапилося з "Повістю про Ходжу Насреддіна",

which were very popular throughout the Middle East,

яка завоювала популярність на всьому Близькому Сході,

North Africa, the Balkans and Asia.

у Північній Африці, на Балканах і в Азії.

Today, stories continue

Сьогодні історії продовжують

to transcend borders.

перетинати кордони.

When Palestinian and Israeli politicians talk,

Під час палестинсько-ізраїльских переговорів

they usually don't listen to each other,

політики зазвичай не чують один одного,

but a Palestinian reader

але палестинський читач продовжує

still reads a novel by a Jewish author,

читати роман ізраїльського автора,

and vice versa, connecting and empathizing

і навпаки, співпереживаючи

with the narrator.

з оповідачем.

Literature has to take us beyond.

Література виводить нас за межі.

If it cannot take us there,

Якщо ж їй це не під силу,

it is not good literature.

то це погана література.

Books have saved the introverted,

Книжки врятували замкнуту,

timid child that I was -- that I once was.

сором'язливу дитину, якою я була.

But I'm also aware of the danger

Але я також усвідомлюю небезпеку

of fetishizing them.

надмірного захоплення книжками.

When the poet and mystic, Rumi,

Коли поет і містик Румі

met his spiritual companion, Shams of Tabriz,

зустрів свого духовного приятеля Шамаз-і-Табріза,

one of the first things the latter did

той негайно

was to toss Rumi's books into water

викинув книжки Румі у воду,

and watch the letters dissolve.

і дивився, як літери розчиняються у воді.

The Sufis say, "Knowledge that takes you not beyond yourself

Суфісти кажуть: "Знання, яке не виводить тебе за власні рамки,

is far worse than ignorance."

гірше за незнання".

The problem with today's cultural ghettos

Сучасні культурні ґетто

is not lack of knowledge --

не відчувають браку знань -

we know a lot about each other, or so we think --

ми досить багато знаємо один про одного (чи думаємо, що знаємо).

but knowledge that takes us not beyond ourselves:

Їх проблема - знання, які не дають нам вийти за власні рамки:

it makes us elitist,

вони роблять нас зарозумілими,

distant and disconnected.

черствими і роз'єднаними.

There's a metaphor which I love:

Я дуже люблю одну метафору:

living like a drawing compass.

життя як креслярський циркуль.

As you know, one leg of the compass is static, rooted in a place.

Як відомо, одна ніжка циркуля нерухомо стоїть на місці.

Meanwhile, the other leg

А друга ніжка

draws a wide circle, constantly moving.

постійно рухається, вимальовує широке коло.

Like that, my fiction as well.

Мої твори схожі на циркуль.

One part of it is rooted in Istanbul,

Одна частина вкоренилася в Стамбулі,

with strong Turkish roots,

і має міцне турецьке коріння,

but the other part travels the world,

а друга мандрує світом

connecting to different cultures.

і приєднується до різних культур.

In that sense, I like to think of my fiction

Мені подобається, що мої романи

as both local and universal,

стосуються певного місця і водночас цілого світу,

both from here and everywhere.

що вони і звідси, і звідусіль.

Now those of you who have been to Istanbul

Якщо ви були у Стамбулі,

have probably seen Topkapi Palace,

то напевно бачили палац Топкапи,

which was the residence of Ottoman sultans

який служив резиденцією османських султанів

for more than 400 years.

впродовж 400 років.

In the palace, just outside the quarters

У палаці, відразу за спальнями

of the favorite concubines,

улюблених гаремниць,

there's an area called The Gathering Place of the Djinn.

є Місце, де збираються джини.

It's between buildings.

Воно знаходиться між будівлями.

I'm intrigued by this concept.

Мене страшенно зацікавила ця назва.

We usually distrust those areas

Зазвичай, ми не довіряємо місцям,

that fall in between things.

які знаходяться між чимось.

We see them as the domain

Ми вважаємо їх домівкою

of supernatural creatures like the djinn,

надприродних істот, як-от джинів,

who are made of smokeless fire

які створені з вогню без диму,

and are the symbol of elusiveness.

і уособлюють невиразність.

But my point is perhaps

Але я гадаю,

that elusive space

що письменникам і митцям

is what writers and artists need most.

потрібен якраз цей невиразний простір.

When I write fiction

Коли я пишу роман,

I cherish elusiveness and changeability.

я насолоджуюся невиразністю і мінливістю.

I like not knowing what will happen 10 pages later.

Мені подобається не знати, що станеться через 10 сторінок.

I like it when my characters surprise me.

Я люблю, коли мої герої дивують мене.

I might write about

Я могла би писати про

a Muslim woman in one novel,

мусульманських жінок в одному романі -

and perhaps it will be a very happy story,

якусь дуже щасливу історію -

and in my next book, I might write

а в іншому романі могла б написати

about a handsome, gay professor in Norway.

про красивого професора-гея з Норвегії.

As long as it comes from our hearts,

Якщо історія йде зсередини, від серця,

we can write about anything and everything.

ми можемо написати про що завгодно.

Audre Lorde once said,

Одрі Лорд якось сказала:

"The white fathers taught us to say,

"Білі батьки вчили нас:

'I think, therefore I am.'"

"Я думаю, отже я існую".

She suggested, "I feel, therefore I am free."

Вона змінила цю фразу: "Я відчуваю, отже я вільна".

I think it was a wonderful paradigm shift.

Як на мене, це чудова зміна парадигми.

And yet, why is it that,

Чому ж тоді

in creative writing courses today,

на письменницьких курсах

the very first thing we teach students is

ми в першу чергу вчимо студентів

"write what you know"?

"писати лише те, що вони знають"?

Perhaps that's not the right way to start at all.

Напевно, це хибний початок.

Imaginative literature is not necessarily about

Художня література не зобов'яує писати

writing who we are or what we know

про те, ким ми є, або що ми знаємо,

or what our identity is about.

чи, взагалі, про свою ідентичність.

We should teach young people and ourselves

Нам слід навчити молодь і самих себе

to expand our hearts

відкрити свої серця

and write what we can feel.

і писати про те, що ми відчуваємо.

We should get out of our cultural ghetto

Ми повинні покинути своє культурне ґетто

and go visit the next one and the next.

і відвідати наступне ґетто, а за ним ще одне.

In the end, stories move like whirling dervishes,

Історії рухаються як дервіші у танці,

drawing circles beyond circles.

малюючи коло за колом.

They connect all humanity,

Вони об'єднують людство,

regardless of identity politics,

не зважаючи на політику ідентичності,

and that is the good news.

і це чудова новина.

And I would like to finish with an old Sufi poem:

На завершення хочу прочитати давній суфійський вірш.

"Come, let us be friends for once;

"Приходьте. Познайомимося.

let us make life easy on us;

Полегшимо один одному життя.

let us be lovers and loved ones;

Любитимемо і нас любитимуть.

the earth shall be left to no one."

Цей світ не залишиться нікому".

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)