I survived a terrorist attack. Here's what I learned | Gill Hicks

Перекладач: Yevgeniya Krukchi Утверджено: Khrystyna Romashko

I could never have imagined

Я ніколи не могла уявити,

that a 19-year-old suicide bomber

would actually teach me a valuable lesson.

зможе насправді дати мені дуже цінний урок.

But he did.

Але він зміг.

He taught me to never presume anything

Він навчив мене ніколи не робити припущень

about anyone you don't know.

On a Thursday morning in July 2005,

У четвер вранці в липні 2005 року

the bomber and I, unknowingly,

цей терорист і я, навіть не маючи гадки про те,

boarded the same train carriage at the same time,

одночасно зайшли в один і той же вагон поїзду,

standing, apparently, just feet apart.

стоячи, мабуть, за два кроки один від одного.

I didn't see him.

Actually, I didn't see anyone.

Ви знаєте, як це прийнято — не дивитися ні на кого у метро,

You know not to look at anyone on the Tube,

but I guess he saw me.

Але я припускаю, що він бачив мене.

I guess he looked at all of us,

Я припускаю, що він дивився на всіх нас,

as his hand hovered over the detonation switch.

коли його рука намацувала детонатор вибухівки.

I've often wondered: What was he thinking?

Я часто ставила собі питання: «Про що він думав?»

Especially in those final seconds.

Особливо в ці останні секунди.

I know it wasn't personal.

Я знаю, що це не було чимось особистим.

He didn't set out to kill or maim me, Gill Hicks.

Він не мав цілі вбити або скалічити саме мене, Джил Хікс.

I mean -- he didn't know me.

Я маю на увазі, він не був знайомий зі мною особисто.

No.

Ні.

Instead, he gave me

Натомість, він навісив на мене

an unwarranted and an unwanted label.

необґрунтований та небажаний ярлик.

I had become the enemy.

Я стала ворогом.

To him, I was the "other,"

Для нього я була «інша»,

the "them," as opposed to "us."

«вони», як протиставлення до «ми».

The label "enemy" allowed him to dehumanize us.

Ярлик «ворог» дозволив йому не бачити в нас людей.

It allowed him to push that button.

Це дозволило йому натиснути кнопку.

And he wasn't selective.

І він не вибирав.

Twenty-six precious lives were taken in my carriage alone,

Він забрав двадцять шість дорогоцінних життів лише в моєму вагоні,

and I was almost one of them.

і моє ледве не стало одним з них.

In the time it takes to draw a breath,

В одну мить

we were plunged into a darkness so immense

ми занурилися в таку темряву,

that it was almost tangible;

що вона була майже відчутною на дотик;

what I imagine wading through tar might be like.

це було майже як пробиратися крізь дьоготь.

We didn't know we were the enemy.

Ми не знали, що ми вороги.

We were just a bunch of commuters who, minutes earlier,

Ми були лише купою пасажирів, які кількома хвилинами раніше

had followed the Tube etiquette:

дотримувалися етикету метро:

no direct eye contact,

не дивитися в очі,

no talking

не розмовляти,

and absolutely no conversation.

і абсолютно ніяких бесід.

But in the lifting of the darkness,

Але в цій непроглядній темряві

we were reaching out.

ми тягнулися один до одного.

We were helping each other.

Ми допомагали один одному.

We were calling out our names,

Ми називали наші імена,

a little bit like a roll call,

наче робили перекличку,

waiting for responses.

очікуючи на відповідь.

"I'm Gill. I'm here.

«Я — Джил, я — тут,

I'm alive.

Я — жива.

OK."

Добре.»

"I'm Gill.

«Я — Джил.

Here.

Тут.

Alive.

Жива.

OK."

Добре.»

I didn't know Alison.

Я не знала Елісон.

But I listened for her check-ins every few minutes.

Але я прислухалася до їі вигуків кожні кілька хвилин.

I didn't know Richard.

Я не знала Річарда.

But it mattered to me that he survived.

Але для мене мало значення, що він вижив.

All I shared with them

Єдине, чим я поділилася з ними,

was my first name.

було моє ім'я.

They didn't know

Вони не знали, що я була

that I was a head of a department at the Design Council.

головою департаменту Проектної Ради.

And here is my beloved briefcase,

І тут мій улюбений портфель,

also rescued from that morning.

також врятований того самого ранку.

They didn't know that I published architecture and design journals,

Вони не знали, що я публікувала журнали з архітектури і дизайну,

that I was a Fellow of the Royal Society of Arts,

що я була дійсним членом Королівського товариства мистецтв,

that I wore black --

що я носила чорне, —

still do --

досі ношу —

that I smoked cigarillos.

що я курила сигарили.

I don't smoke cigarillos anymore.

Я їх більше не курю.

I drank gin and I watched TED Talks,

Я пила джин і дивилася TED talks,

of course, never dreaming that one day I would be standing,

і навіть не могла уявити, що одного дня я буду стояти тут,

balancing on prosthetic legs,

балансуючи на протезах,

giving a talk.

і виступати з промовою.

I was a young Australian woman doing extraordinary things in London.

Я була молодою австралійкою, яка робила незвичайні речі в Лондоні.

And I wasn't ready for that all to end.

І я не була готова до цього всього до самого кінця.

I was so determined to survive

Я була так рішуче налаштована вижити,

that I used my scarf to tie tourniquets around the tops of my legs,

що я зав'язала верхню частину моїх ніг шарфом, наче джгутом,

and I just shut everything and everyone out,

і відсторонилася від усього, та від усіх,

to focus, to listen to myself,

щоб зосередитися, щоб прислухатися до себе,

to be guided by instinct alone.

щоб керуватися лише інстинктом.

I lowered my breathing rate.

Я почала рідше дихати.

I elevated my thighs.

Я підняла свої стегна.

I held myself upright

Я трималася вертикально,

and I fought the urge to close my eyes.

і я боролася з бажанням закрити очі.

I held on for almost an hour,

Я трималася майже годину,

an hour to contemplate the whole of my life

годину, щоб обміркувати все моє життя

up until this point.

до цієї самої миті.

Perhaps I should have done more.

Можливо, я повинна була зробити більше.

Perhaps I could have lived more, seen more.

Можливо, я могла би жити інакше, бачити більше.

Maybe I should have gone running, dancing, taken up yoga.

Може, я була повинна зайнятися бігом, танцями, йогою.

But my priority and my focus was always my work.

Але для мене понад усе завжди була моя робота.

I lived to work.

Я жила, щоб працювати.

Who I was on my business card

Те, що було зазначено на моїй візитній картці,

mattered to me.

мало велике значення для мене.

But it didn't matter down in that tunnel.

Але це не мало значення там, внизу, в тунелі.

By the time I felt that first touch

В той момент, коли я відчула перший дотик

from one of my rescuers,

одного з моїх рятувальників,

I was unable to speak,

я не могла говорити,

unable to say even a small word, like "Gill."

не могла сказати навіть коротеньке слово «Джил».

I surrendered my body to them.

Я довірила їм себе.

I had done all I possibly could,

Я зробила все, що я, можливо, могла,

and now I was in their hands.

і тепер я була в їхніх руках.

I understood

Я зрозуміла,

just who and what humanity really is,

чим насправді є людство,

when I first saw the ID tag

коли я перший раз побачила бірку,

that was given to me when I was admitted to hospital.

яку мені видали при поступленні до лікарні.

And it read:

Там було написано:

"One unknown estimated female."

«Неопізнана людина, імовірно жінка.»

One unknown estimated female.

Неопізнана людина, імовірно жінка.

Those four words were my gift.

Ці чотири слова були моїм дарунком.

What they told me very clearly

Вони дали мені можливість дуже чітко зрозуміти,

was that my life was saved,

що моє життя було врятоване,

purely because I was a human being.

лише тому, що я була людиною.

Difference of any kind made no difference

Відмінності будь-якого типу не мали значення

to the extraordinary lengths that the rescuers were prepared to go

для рятувальників, які були готові піти на будь-яку відстань,

to save my life,

щоб врятувати моє життя,

to save as many unknowns as they could,

для порятунку стількох неопізнаних,

and putting their own lives at risk.

скількох можливо було врятувати, ризикуючи своїми життями.

To them, it didn't matter if I was rich or poor,

Для них не мало значення, чи я багата, чи бідна,

the color of my skin,

колір моєї шкіри,

whether I was male or female,

чоловік я, чи жінка,

my sexual orientation,

моя сексуальна орієнтація,

who I voted for,

за кого я голосувала,

whether I was educated,

чи була я освіченою,

if I had a faith or no faith at all.

чи вірила я в щось, або ні.

Nothing mattered

Нічого не мало значення,

other than I was a precious human life.

окрім того, що моє життя було дорогоцінним людським життям.

I see myself as a living fact.

Я вважаю себе живим доказом цього.

I am proof

Я є підтвердженням того,

that unconditional love and respect can not only save,

що безумовна любов і повага можуть не тільки зберегти,

but it can transform lives.

але і змінити життя.

Here is a wonderful image of one of my rescuers, Andy, and I

Ось чудовий знімок, на якому один з моїх рятувальників, Енді, і я,

taken just last year.

він був зроблений в минулому році.

Ten years after the event,

Через десять років після події,

and here we are, arm in arm.

і тут ми пліч-о-пліч.

Throughout all the chaos,

Крізь весь цей хаос

my hand was held tightly.

мою руку тримали міцно.

My face was stroked gently.

До мого обличчя торкалися ніжно.

What did I feel?

Що я відчула?

I felt loved.

Я відчула, що мене люблять.

What's shielded me from hatred and wanting retribution,

Те, що захистило мене від ненависті і жаги розплати,

what's given me the courage to say:

те, що надало мені мужності сказати:

this ends with me

«Для мене це закінчилось

is love.

любов'ю."

I was loved.

Мене любили.

I believe the potential for widespread positive change

Я вважаю, що потенціал для масштабних позитивних змін

is absolutely enormous

насправді величезний,

because I know what we're capable of.

тому, що я знаю, на що ми здатні.

I know the brilliance of humanity.

Я знаю, що людство неймовірне.

So this leaves me with some pretty big things to ponder

Це змушує мене розмірковувати про деякі дійсно важливі речі

and some questions for us all to consider:

та питання, над якими варто подумати:

Is what unites us not far greater than what can ever divide?

Невже те, що нас об’єднує, не є набагато більшим за те, що може розділити нас?

Does it have to take a tragedy or a disaster

Невже повинна статися трагедія чи катастрофа,

for us to feel deeply connected as one species,

щоб ми відчули себе тісно зв'язаними, як представники одного виду,

as human beings?

як людські істоти?

And when will we embrace the wisdom of our era

І коли ми зрозуміємо мудрість нашої ери

to rise above mere tolerance

і зможемо піднятися вище простої толерантності,

and move to an acceptance

рухаючись до справжнього прийняття

for all who are only a label until we know them?

всіх тих, хто для нас є тільки «ярликами», доки ми їх не пізнаємо?

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)