Tracy Chevalier: Finding the story inside the painting

Translator: Thu-Huong Ha Reviewer: Youna Jung

Перекладач: Julia Loza Утверджено: Khrystyna Romashko

I'm going to tell you about an affliction I suffer from.

Я хочу розповісти вам про те, що, на даний момент, сильно мене турбує.

And I have a funny feeling that quite a few of you

Підозрюю, що багато з вас теж

suffer from it as well.

від цього страждають.

When I'm walking around an art gallery,

Коли я прогулююсь по картинній галереї,

rooms and rooms full of paintings,

проходжу зал за залом,

after about 15 or 20 minutes,

після 15-20 хвилин,

I realize I'm not thinking about the paintings.

я усвідомлюю, що вже не думаю про картини.

I'm not connecting to them.

Я не зосереджена на них.

Instead, I'm thinking about that cup of coffee

Натомість, я думаю про чашечку кави,

I desperately need to wake me up.

яка так мені необхідна, щоб прокинутися.

I'm suffering from gallery fatigue.

Це ознаки музейної втоми.

How many of you out there suffer from --

Хто з вас теж страждає від неї?

yes. Ha ha, ha ha!

Так! (Сміх)

Now, sometimes you might last longer

Цілком можливо, що вас вистачить на більше часу,

than 20 minutes, or even shorter,

ніж 20 хвилин, а можливо, і на менше,

but I think we all suffer from it. And do you have

але я думаю, ми всі від цього страждаємо. А ви відчуваєте

the accompanying guilt?

при цьому якусь провину?

For me, I look at the paintings on the wall

Щодо мене, коли я дивлюся на полотно на стіні,

and I think, somebody has decided to put them there,

і я думаю, що хтось таки вирішив повісити його сюди,

thinks they're good enough to be on that wall,

вважаючи, що воно гідне бути на цій стіні,

but I don't always see it.

а я не завжди бачу його.

In fact, most of the time I don't see it.

Виходить, я часто його просто не помічаю.

And I leave feeling actually unhappy.

І я покидаю галерею з сумом.

I feel guilty and unhappy with myself,

Я незадоволена собою, почуваюся винною.

rather than thinking there's something wrong with the painting,

Починаю думати, що проблема не в картині,

I think there's something wrong with me.

а в мені.

And that's not a good experience, to leave a gallery like that.

Це не добре покидати картинну галерею з таким відчуттям.

(Laughter)

(Сміх)

The thing is, I think we should give ourselves a break.

Вважаю, нам потрібно розслабитись, щоб заспокоїтися.

If you think about going into a restaurant,

Коли ви йдете у ресторан і проглядаєте меню,

when you look at the menu, are you expected to order

хіба вам потрібно замовляти усі страви,

every single thing on the menu?

що у цьому меню?

No! You select.

Ні! Звісно, ви вибираєте.

If you go into a department store to buy a shirt,

Чи коли ви йдете в магазин, щоб купити сорочку,

are you going to try on every single shirt

невже ви будете приміряти кожну з них,

and want every single shirt?

чи купите усі?

Of course not, you can be selective. It's expected.

Звичайно, що ні! Ви будете обирати. І це нормально.

How come, then, it's not so expected

Так чому ж ми не можемо робити вибір,

to be selective when we go to an art gallery?

ідучи до картинної галереї?

Why are we supposed to have a connection with every single painting?

Хіба ми повинні милуватися кожною картиною?

Well I'm trying to take a different approach.

Я дещо змінила до цього підхід.

And there's two things I do:

Є дві речі, яких я дотримуюсь, заходячи до галереї.

When I go into a gallery, first of all, I go quite fast,

Спочатку, я швиденько прогулююсь по галереї,

and I look at everything, and I pinpoint the ones

Я оглядаю усі картини, а потім виділяю для себе лише ті полотна,

that make me slow down for some reason or other.

які, з якоїсь причини, чіпляють мене, які вразили мене.

I don't even know why they make me slow down, but something

Я поки не розумію, чому зупинилася саме біля них,

pulls me like a magnet

але відчуваю, що щось притягує мене, як магніт

and then I ignore all the others, and I just go to that painting.

вмить я забуваю про усі інші картини, і повертаюся лише до "своїх".

So it's the first thing I do is, I do my own curation.

Тож перше, що я роблю, це вибір.

I choose a painting. It might just be one painting in 50.

Я обираю картину. Нехай це буде 1 з 50.

And then the second thing I do is I stand in front of that painting,

Потім я стаю перед цим полотном

and I tell myself a story about it.

і розповідаю собі про нього історію.

Why a story? Well, I think that we are wired,

А для чого? Думаю, у нас це вроджене,

our DNA tells us to tell stories.

наше ДНК вимагає від нас історій.

We tell stories all the time about everything,

Ми постійно розповідаємо історії, про все,

and I think we do it because the world is kind of a crazy, chaotic place,

тому що наш світ божевільний і хаотичний,

and sometimes stories, we're trying to make sense of the world a little bit,

і саме завдяки історіям ми намагаємося надати йому сенсу,

trying to bring some order to it.

трохи впорядкувати його.

Why not apply that to our looking at paintings?

Так чому б не застосувати все це і до картини?

So I now have this sort of restaurant menu

Я приготувала такий, можна сказати, ресторанний

visiting of art galleries.

меню-візит до картинної галереї.

There are three paintings I'm going to show you now

Я покажу вам 3 полотна,

that are paintings that made me stop in my tracks

які колись змусили мене зупинитися,

and want to tell stories about them.

і викликали бажання створити історію про них.

The first one needs little introduction --

Перша картина не потребує представлення -

"Girl with a Pearl Earring" by Johannes Vermeer,

це «Дівчина з перловою сережкою" Яна Вермеєра,

17th-century Dutch painter.

голандського художника 17-го століття.

This is the most glorious painting.

Це неймовірна картина.

I first saw it when I was 19,

Вперше я побачила її, коли мені було 19,

and I immediately went out and got a poster of it,

і я вмить купила собі її плакат,

and in fact I still have that poster. 30 years later it's hanging in my house.

і от уже 30 років він ще досі висить у мене вдома.

It's accompanied me everywhere I've gone,

Він супроводжує мене, куди б я не поїхала,

I never tire of looking at her.

і я не втомлююся ним насолоджуватися.

What made me stop in my tracks about her to begin with

Найперше, що мене вразило в цьому полотні -

was just the gorgeous colors he uses

це використані художником прекрасні відтінки та світло,

and the light falling on her face.

що падає на її обличчя.

But I think what's kept me still coming back

Але те, що змушувало мене рік за роком

year after year is another thing, and that is

повертатися до цього портрету -

the look on her face, the conflicted look on her face.

це суперечливий вираз її обличчя.

I can't tell if she's happy or sad,

Я не можу сказати, щаслива вона чи сумна,

and I change my mind all the time.

і я постійно змінюю думку.

So that keeps me coming back.

І саме це змушує мене повертатися до цієї картини.

One day, 16 years after I had this poster on my wall,

Вже 16 років цей плакат висить у мене на стіні,

I lay in bed and looked at her,

і одного разу, лежачи на ліжку, я дивилась на її обличчя,

and I suddenly thought, I wonder what

і раптом задумалась,

the painter did to her to make her look like that.

що ж цей художник зробив, щоб добитися від неї такого погляду.

And it was the first time I'd ever thought that

І тоді я вперше усвідомила,

the expression on her face is actually reflecting

що цей вираз обличчя дівчини

how she feels about him.

насправді відображає її ставлення до нього.

Always before I'd thought of it as a portrait of a girl.

Раніше це полотно було для мене просто звичайним портретом юної дівчини.

Now I began to think of it as a portrait of a relationship.

А тепер, це портрет стосунків.

And I thought, well, what is that relationship?

І мене цікавило, які саме це були стосунки?

So I went to find out. I did some research and discovered,

Я вирішила дізнатися, провела дослідження і виявила,

we have no idea who she is.

що ми зовсім не знаємо цю дівчину.

In fact, we don't know who any of the models

Ми не знаємо жодну з моделей,

in any of Vermeer's paintings are,

котрі коли-небудь позували для Вермеєра,

and we know very little about Vermeer himself.

та й про нього самого ми мало знаємо.

Which made me go, "Yippee!"

І я зраділа.

I can do whatever I want, I can come up with whatever story I want to.

Я можу робити все, що завгодно, можу уявити будь-яку історію.

So here's how I came up with the story.

І ось що вийшло.

First of all, I thought,

Спочатку я подумала,

I've got to get her into the house.

що вона має бути в його будинку.

How does Vermeer know her?

Звідки Вермеєр знає про неї?

Well, there've been suggestions that

Були припущення,

she is his 12-year-old daughter.

що ця дванадцятирічна дівчинка насправді його дочка,

The daughter at the time was 12 when he painted the painting.

оскільки на період написання картини, його дочці уже виповнилось 12.

And I thought, no, it's a very intimate look,

Я не погодилася, адже це дуже глибокий погляд,

but it's not a look a daughter gives her father.

і навряд чи дочка подивиться так на батька.

For one thing, in Dutch painting of the time,

До того ж, в голандському живописі того часу

if a woman's mouth was open, it was indicating sexual availability.

відкритий рот жінки означав сексуальну доступність.

It would have been inappropriate for Vermeer

Не думаю, що Вермеєр дозволив би собі писати

to paint his daughter like that.

портрет своєї дочки в такому ракурсі.

So it's not his daughter, but it's somebody

Тому, це не його дочка,

close to him, physically close to him.

а хтось, хто фізично йому близький.

Well, who else would be in the house?

Тож, хто ще міг бути в домі?

A servant, a lovely servant.

Служниця, приваблива служниця.

So, she's in the house.

Вона теж в будинку.

How do we get her into the studio?

Яким чином вона може потрапити в майстерню?

We don't know very much about Vermeer,

Нам мало відомо про Вермеєра,

but the little bits that we do know, one thing we know

лише те, що він одружився з католичкою,

is that he married a Catholic woman, they lived with her mother

і вони жили з її матір'ю

in a house where he had his own room

у будинку, де він мав свою власну кімнату - студію.

where he -- his studio. He also had 11 children.

Також у них було 11 дітей.

It would have been a chaotic, noisy household.

Напевно, у цьому будинку панував неабиякий хаос та галас.

And if you've seen Vermeer's paintings before,

Якщо ви раніше бачили інші полотна Вермеєра,

you know that they're incredibly calm and quiet.

то, мабуть, зауважили, що усі вони тихі та спокійні.

How does a painter paint such calm, quiet paintings with 11 kids around?

Як йому вдалося творити спокійні картини, коли навколо шумлять 11 дітей?

Well, he compartmentalizes his life.

Він навчився усамітнюватися.

He gets to his studio, and he says, "Nobody comes in here.

Він закривався в майстерні, перед тим кажучи: "Нікому сюди ні ногою!

Not the wife, not the kids. Okay, the maid can come in and clean."

Ані дружині, ані дітям. Тільки служниця може увійти до кімнати".

She's in the studio. He's got her in the studio, they're together.

І так вона потрапляє в майстерню. Він домігся свого. Вони разом.

And he decides to paint her.

І він вирішує написати її портрет.

He has her wear very plain clothes.

Він просить її залишитися у своєму простому одязі.

Now, all of the women, or most of the women in Vermeer's other paintings

Хоча всі або майже всі жінки на полотнах Вермеєра

wore velvet, silk, fur, very sumptuous materials.

були одягнені або в оксамит, або в шовк, або в хутро - тобто дуже розкішні матеріали.

This is very plain; the only thing that isn't plain

Вона ж була одягнена занадто просто;

is her pearl earring.

лише її перлова сережка впадає в очі.

Now, if she's a servant, there is no way she could afford

Будучи служницею, вона точно не могла собі дозволити

a pair of pearl earrings.

пару сережок з перлами.

So those are not her pearl earrings. Whose are they?

Отже, якщо це не її сережки, тоді чиї?

We happen to know, there's a list of Catharina, the wife's clothes.

У нас є список речей Катаріни, дружини Вермеєра.

Amongst them a yellow coat with white fur,

Серед них було жовте пальто з білим хутром,

a yellow and black bodice,

жовтий і чорний корсет,

and you see these clothes on lots of other paintings,

і ці речі можна побачити на різних жінках,

different women in the paintings, Vermeer's paintings.

героїнях картин Вермеєра.

So clearly, her clothes were lent to various different women.

З цього робимо висновок, що її речі позичалися іншим жінкам.

It's not such a leap of faith to take

Тому нескладно здогадатися,

that that pearl earring actually belongs to his wife.

що і ці сережки належали його дружині.

So we've got all the elements for our story.

Ось перша частина нашої історії.

She's in the studio with him for a long time.

Вона досить довгий час знаходиться з ним у майстерні.

These paintings took a long time to make.

Робота над картиною потребувала багато часу.

They would have spent the time alone, all that time.

І весь цей час весь вони були наодинці.

She's wearing his wife's pearl earring.

На ній сережки його дружини.

She's gorgeous. She obviously loves him. She's conflicted.

Вона прекрасна. Вона закохана в нього, вона заплуталась.

And does the wife know? Maybe not.

А чи знає про це його дружина? Можливо, ні.

And if she doesn't, well --

І якщо вона не знає, що ж -

that's the story.

ось вона, наша історія.

(Laughter)

(Сміх)

The next painting I'm going to talk about

Наступне полотно, про яке я розповім -

is called "Boy Building a House of Cards" by Chardin.

це «Хлопчик, який будує будиночок з карт» Жана-Батіста Шардена.

He's an 18th-century French painter best known for his still lifes,

Цей французький художник 18-ого століття відомий своїми натюрмортами,

but he did occasionally paint people.

але іноді він писав і портрети.

And in fact, he painted four versions of this painting,

Він написав 4 версії цього полотна,

different boys building houses of cards, all concentrated.

і на кожному різні хлопчики зосереджено будують свої будиночки з карт.

I like this version the best, because some of the boys

Ця версія моя улюблена, тому що на інших хлопчики

are older and some are younger, and to me, this one,

або занадто великі, або занадто маленькі, а на цій,

like Goldilocks's porridge, is just right.

як сказала б героїня казки «Три ведмеді», якраз такий, як треба.

He's not quite a child, and he's not quite a man.

Він ще не чоловік, але вже і не дитина.

He's absolutely balanced between innocence and experience,

Його невинність і досвід збалансовані,

and that made me stop in my tracks in front of this painting.

і саме це змусило мене зупинитися перед цією картиною.

And I looked at his face. It's like a Vermeer painting a bit.

Його обличчя нагадало мені портрети руки Вермеєра.

The light comes in from the left, his face is bathed

Світло падає зліва,

in this glowing light. It's right in the center of the painting,

його обличчя перебуває в центрі картини, воно осяяне світлом.

and you look at it, and I found that when I was looking at it,

і коли я розглядала це полотно,

I was standing there going,

я не переставала повторювати:

"Look at me. Please look at me."

«Подивися на мене, будь ласка, подивися ж».

And he didn't look at me. He was still looking at his cards,

Він не подивився. Він продовжував дивитися на карти,

and that's one of the seductive elements of this painting is,

і це так заворожує в цьому полотні.

he's so focused on what he's doing that he doesn't look at us.

Він зайнятий своєю справою і не дивиться на нас.

And that is, to me, the sign of a masterpiece,

Для мене це і є ознака шедевру -

of a painting when there's a lack of resolution.

наявність у картині якоїсь нерозгаданості.

He's never going to look at me.

Він ніколи на мене не подивиться.

So I was thinking of a story where,

Тож я почала замислюватись над історією, і питаю себе,

if I'm in this position, who could be there looking at him?

якби я була на його місці, хто б міг на нього дивитися?

Not the painter, I don't want to think about the painter.

Точно не художник, цей варіант мені не подобається.

I'm thinking of an older version of himself.

Це може бути хтось старший за нього,

He's a man, a servant, an older servant looking at this younger servant,

якийсь чоловік, старший слуга, і він дивиться на молодого слугу

saying, "Look at me. I want to warn you about

і каже: "Подивися на мене. Дозволь застерегти тебе

what you're about to go through. Please look at me."

від помилок у майбутньому. Ну, поглянь на мене".

And he never does.

Але він так і не подивиться.

And that lack of resolution, the lack of resolution in "Girl with a Pearl Earring" --

Знову ж таки, як і в «Дівчині з перловою сережкою»,

we don't know if she's happy or sad.

де немає розгадки, бо ми досі не знаємо, щаслива вона чи ні.

I've written an entire novel about her,

Я написала про неї цілий роман,

and I still don't know if she's happy or sad.

так і не пізнавши, яка ж вона насправді.

Again and again, back to the painting,

У пошуках відповіді ми знову і знову повертаємося до полотна,

looking for the answer, looking for the story to fill in that gap.

ми у пошуках підходящої історії.

And we may make a story, and it satisfies us momentarily,

Ми знаходимо її, і ми задоволені нею, але лише деякий час.

but not really, and we come back again and again.

Але потім цікавість відроджується, і ми знову йдемо до полотна.

The last painting I'm going to talk about

Остання картина, про яку я розповім,

is called "Anonymous" by anonymous. (Laughter)

називається «Невідомий» невідомого художника. (Сміх)

This is a Tudor portrait bought by the National Portrait Gallery.

Це портрет когось із династії Тюдорів, куплений Національною портретною галереєю.

They thought it was a man named Sir Thomas Overbury,

Вони думали, що це портрет сера Томаса Овербері,

and then they discovered that it wasn't him,

але потім виявилось, що це не так.

and they have no idea who it is.

І досі невідомо, хто це.

Now, in the National Portrait Gallery,

Якщо в Національній портретній галереї

if you don't know the biography of the painting,

немає точної інформації про картину,

it's kind of useless to you.

то вона не така вже й цінна для них.

They can't hang it on the wall, because they don't know who he is.

Вона не може висіти там, бо нікому не відомо, хто на ній зображений.

So unfortunately, this orphan spends most of his time in storage,

Тому, на жаль, цей сирота проводить більшість свого часу в сховищі,

along with quite a number of other orphans,

поряд з іншими сиротами.

some of them some beautiful paintings.

Багато з них - прекрасні полотна.

This painting made me stop in my tracks for three reasons:

Я наведу три причини, чому я звернула увагу на цю картину.

One is the disconnection between his mouth

Перша - розбіжність між його усмішкою

that's smiling and his eyes that are wistful.

і задумливими очима.

He's not happy, and why isn't he happy?

Він виглядає нещасливим, але чому?

The second thing that really attracted me

По-друге, мене вразили

were his bright red cheeks.

його яскраво-рожеві щоки.

He is blushing. He's blushing for his portrait being made!

Він червоніє, бо пишуть його портрет!

This must be a guy who blushes all the time.

Він, мабуть, постійно червоніє.

What is he thinking about that's making him blush?

Що змушує його так червоніти?

The third thing that made me stop in my tracks

І третя причина,

is his absolutely gorgeous doublet.

мене привабив його камзол.

Silk, gray, those beautiful buttons.

Сірий шовк, ці прекрасні гудзики.

And you know what it makes me think of,

І знаєте, що він мені нагадує?

is it's sort of snug and puffy; it's like a duvet spread over a bed.

Він нагадує мені щось м'яке і затишне, щось на кшталт ковдри на ліжку.

I kept thinking of beds and red cheeks,

Дивлячись на нього, я все думала про ліжко, його червоні щоки

and of course I kept thinking of sex when I looked at him,

і, звичайно, про секс.

and I thought, is that what he's thinking about?

І я подумала: може, він саме про це думає?

And I thought, if I'm going to make a story,

І, якщо я складаю цю історію,

what's the last thing I'm going to put in there?

то яким буде її кінець?

Well, what would a Tudor gentleman be preoccupied with?

Про що міг хвилюватися молодий Тюдор?

And I thought, well, Henry VIII, okay.

Я подумала: наприклад, візьмемо Генріха VIII.

He'd be preoccupied with his inheritance, with his heir.

Він міг думати про спадщину, і про свого спадкоємця.

Who is going to inherit his name and his fortune?

Хто ж успадкує його ім'я і стан?

You put all those together, and you've got your story

Ви складаєте усе це разом, і ось вам історія,

to fill in that gap that makes you keep coming back.

яка все пояснює. Але вона змушує вас повертатися знову і знову.

Now, here's the story.

Ось вам історія.

It's short.

І вона дуже коротка.

"Rosy"

«Червонощокий».

I am still wearing the white brocade doublet Caroline gave me.

Я досі ношу білий камзол з парчі, що Кароліна подарувала мені.

It has a plain high collar, detachable sleeves

У нього простий високий комір, зйомні рукави

and intricate buttons of twisted silk thread,

і гудзики з крученої шовкової нитки.

set close together so that the fit is snug.

Він дуже добре зшитий і дає відчуття затишку.

The doublet makes me think of a coverlet on the vast bed.

Він змушує мене думати про ковдру на величезному ліжку.

Perhaps that was the intention.

Можливо, для цього він і створений.

I first wore it at an elaborate dinner her parents held in our honor.

Вперше я одягнув його на вишуканий обід, який її батьки влаштували на нашу честь.

I knew even before I stood up to speak

Я почав червоніти ще до того,

that my cheeks were inflamed.

як встав виголошувати промову, я знав це.

I have always flushed easily, from physical exertion,

Я завжди багато червонію: від фізичних навантажень,

from wine, from high emotion.

від вина, від емоцій.

As a boy, I was teased by my sisters and by schoolboys,

У дитинстві мене дражнили і сестри, і школярі,

but not by George.

всі, крім Джорджа.

Only George could call me Rosy.

Тільки Джордж міг називати мене Червонощоким.

I would not allow anyone else.

Я більше нікому не дозволяв.

He managed to make the word tender.

Йому вдавалось вимовляти це якось м'якше.

When I made the announcement, George did not

Коли я виголосив промову, Джордж не почервонів,

turn rosy, but went pale as my doublet.

а зблід, як мій камзол.

He should not have been surprised.

Він не повинен був дивуватися.

It has been a common assumption

Це була звична річ,

that I would one day marry his cousin.

що я таки коли-небудь одружуся на його кузині.

But it is difficult to hear the words aloud.

Проте було важко чути слова вимовленими уголос.

I know, I could barely utter them.

Але важче було мені їх промовляти.

Afterwards, I found George on the terrace overlooking the kitchen garden.

Потім, я зустрів Джорджа на терасі з видом на сад.

Despite drinking steadily all afternoon, he was still pale.

Він пив весь вечір, але все ще був блідий.

We stood together and watched the maids cut lettuces.

Ми стояли і дивилися, як служниці зрізають салат.

"What do you think of my doublet?" I asked.

"Як тобі мій камзол?", - запитав я.

He glanced at me. "That collar looks to be strangling you."

Він глянув на мене. "Здається, що комір душить тебе".

"We will still see each other," I insisted.

"Ми продовжуватимемо бачитися, - наполіг я.

"We can still hunt and play cards and attend court.

"Ми будемо разом полювати, грати в карти, ходити до суду.

Nothing need change."

Нічого ж не зміниться."

George did not speak.

Але Джордж мовчав.

"I am 23 years old. It is time for me to marry

"Мені уже 23 роки, мені вже час одружуватися

and produce an heir. It is expected of me."

і народити спадкоємця. Усі очікують цього від мене."

George drained another glass of claret and turned to me.

Джордж випив ще один келих червоного вина і повернувся до мене.

"Congratulations on your upcoming nuptials, James.

"Вітаю тебе з майбутнім весіллям, Джеймс.

I'm sure you'll be content together."

Я впевнений, що ви будете щасливі разом."

He never used my nickname again.

Він більше ніколи не називав мене Червонощоким.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)

Thank you.

Дуже дякую.

(Applause)

(Оплески)