How to raise a Black son in America | Clint Smith

Перекладач: Solomiya Kholyavko Утверджено: Yuliya Yurtayeva

Growing up, I didn't always understand

Змалку я не завжди розумів,

why my parents made me follow the rules that they did.

чому батьки примушували мене дотримуватися деяких правил.

Like, why did I really have to mow the lawn?

Наприклад, чому я мусив косити газон?

Why was homework really that important?

Чому домашнє завдання було настільки важливим?

Why couldn't I put jelly beans in my oatmeal?

Чому я не міг додати до вівсянки желейних цукерок?

My childhood was abound with questions like this.

Моє дитинство було переповненим такими запитаннями.

Normal things about being a kid and realizing that sometimes,

Це нормально для дитини. Часом я відчував,

it was best to listen to my parents even when I didn't exactly understand why.

що краще слухатись батьків, навіть якщо я до кінця не розумів, чому.

And it's not that they didn't want me to think critically.

І річ не в тім, що вони не хотіли, аби я мислив критично.

Their parenting always sought to reconcile the tension

Їхнє виховання завжди мало на меті

between having my siblings and I understand the realities of the world,

допомогти мені та моїм братам і сестрам зрозуміти реалії життя,

while ensuring that we never accepted the status quo as inevitable.

і, водночас, навчити нас ніколи не приймати статус-кво як щось неминуче.

I came to realize that this, in and of itself,

Я дійшов висновку, що це була

was a very purposeful form of education.

дуже корисна форма виховання.

One of my favorite educators, Brazilian author and scholar Paulo Freire,

Один із моїх улюблених педагогів, бразильський письменник і вчений Пауло Фрейре,

speaks quite explicitly about the need for education

доволі відверто говорить про потребу освіти

to be used as a tool for critical awakening and shared humanity.

як інструмента для критичного пробудження та людської взаємодопомоги.

In his most famous book, "Pedagogy of the Oppressed,"

У своїй найвідомішій книжці, "Педагогіка пригноблених",

he states, "No one can be authentically human

він стверджує: "Ніхто до кінця не може бути людиною,

while he prevents others from being so."

якщо він не дає іншим бути нею".

I've been thinking a lot about this lately, this idea of humanity,

Останнім часом я багато думаю про це, про ідею людяності,

and specifically, who in this world is afforded the privilege

і особливо про те, хто ж у цьому світі має привілей

of being perceived as fully human.

сприйматись як повноцінна людина.

Over the course of the past several months,

За останні декілька місяців

the world has watched as unarmed black men, and women,

світ бачив, як неозброєні темношкірі чоловіки та жінки

have had their lives taken at the hands of police and vigilante.

загинули від рук поліції та самосуду.

These events and all that has transpired after them

Ці події та все, що трапилось після них,

have brought me back to my own childhood

повернули мене назад у дитинство,

and the decisions that my parents made about raising a black boy in America

до рішень, які прийняли мої батьки щодо виховання темношкірого хлопця в Америці.

that growing up, I didn't always understand in the way that I do now.

Змалку я не розумів їх так, як розумію тепер.

I think of how hard it must have been, how profoundly unfair it must have felt

Як важко їм мабуть було, яку несправедливість вони

for them to feel like they had to strip away parts of my childhood

відчували, коли відбирали частинки мого дитинства

just so that I could come home at night.

лише для того, щоб я міг повертатись ввечері додому.

For example, I think of how one night,

До прикладу, я пригадую одну ніч,

when I was around 12 years old, on an overnight field trip to another city,

коли мені було років 12. Під час короткої поїздки в інше місто

my friends and I bought Super Soakers

я і мої друзі купили водяні пістолети

and turned the hotel parking lot into our own water-filled battle zone.

і перетворили готельну автостоянку на зону водяних битв.

We hid behind cars,

Ми ховалися за автомобілями,

running through the darkness that lay between the streetlights,

бігаючи крізь темряву поміж ліхтарями,

boundless laughter ubiquitous across the pavement.

і без упину реготали.

But within 10 minutes,

Проте через 10 хвилин

my father came outside, grabbed me by my forearm

мій батько вийшов на вулицю, схопив мене за руку

and led me into our room with an unfamiliar grip.

і силоміць завів до кімнати.

Before I could say anything,

Перш ніж я зміг щось промовити,

tell him how foolish he had made me look in front of my friends,

сказати, як по-дурному він виставив мене перед моїми друзями,

he derided me for being so naive.

він висміяв мою наївність.

Looked me in the eye, fear consuming his face,

Поглянув мені в очі - обличчя його було сповнене страху -

and said, "Son, I'm sorry,

і сказав: "Синку, мені шкода,

but you can't act the same as your white friends.

але ти не можеш поводитись так, як твої білі друзі.

You can't pretend to shoot guns.

Ти не можеш вдавати, ніби стріляєш із пістолета.

You can't run around in the dark.

Ти не можеш бігати в темряві.

You can't hide behind anything other than your own teeth."

Ти не можеш ховатись ні за чим, окрім власних зубів".

I know now how scared he must have been,

Тепер я розумію, яким наляканим він, напевно, був,

how easily I could have fallen into the empty of the night,

як легко я міг провалитись у прірву ночі,

that some man would mistake this water

що хтось міг сприйняти ту воду

for a good reason to wash all of this away.

за хорошу причину змити все це назавжди.

These are the sorts of messages I've been inundated with my entire life:

За все життя я вивчив чимало уроків.

Always keep your hands where they can see them, don't move too quickly,

Завжди тримай руки там, де їх можуть бачити, не рухайся надто швидко,

take off your hood when the sun goes down.

знімай капюшон, коли сонце сідає.

My parents raised me and my siblings in an armor of advice,

Батьки виховували мене та моїх братів і сестер в обладунках порад,

an ocean of alarm bells so someone wouldn't steal the breath from our lungs,

в океані сигналів тривоги, щоб хтось, бува, не вкрав повітря з наших легенів,

so that they wouldn't make a memory of this skin.

щоб наша шкіра не закарбувалась у пам'яті.

So that we could be kids, not casket or concrete.

Так, щоб ми могли бути дітьми, а не домовиною чи бетоном.

And it's not because they thought it would make us better than anyone else

І річ не в тім, що вони вважали, що це зробить нас кращими за інших -

it's simply because they wanted to keep us alive.

вони просто хотіли зберегти нам життя.

All of my black friends were raised with the same message,

Усіх моїх темношкірих друзів виховували так само.

the talk, given to us when we became old enough

З нами провели розмову, коли ми вже підросли достатньо,

to be mistaken for a nail ready to be hammered to the ground,

щоб нас могли помилково сплутати з цвяхом, якого готові забити молотком в землю,

when people made our melanin synonymous with something to be feared.

коли люди перетворили наш меланін на синонім того, чого треба боятись.

But what does it do to a child

Але як це для дитини -

to grow up knowing that you cannot simply be a child?

з самого малку знати, що ти не можеш бути просто дитиною?

That the whims of adolescence are too dangerous for your breath,

Що забаганки юності є надто небезпечними для твого дихання,

that you cannot simply be curious,

що ти не можеш бути просто допитливим,

that you are not afforded the luxury of making a mistake,

що тебе не наділяють розкішшю робити помилки,

that someone's implicit bias

що чиєсь особисте упередження

might be the reason you don't wake up in the morning.

може бути причиною того, що ти не прокинешся зранку.

But this cannot be what defines us.

Але це не стало нашою сутністю.

Because we have parents who raised us to understand

Адже ми маємо батькiв, які виховали нас так, щоб ми розуміли -

that our bodies weren't meant for the backside of a bullet,

наші тіла не створено як мiшені для куль -

but for flying kites and jumping rope, and laughing until our stomachs burst.

їх створено для летючих зміїв і скакалок, до сміху такого гучного, що аж у животі коле.

We had teachers who taught us how to raise our hands in class,

Наші вчителі вчили нас, як піднімати руку в класі,

and not just to signal surrender,

а не лише для того, щоб показати, що ми здаємося.

and that the only thing we should give up

Вони навчили нас - єдине, чого ми повинні зректися -

is the idea that we aren't worthy of this world.

це ідея, що ми не достойні цього світу.

So when we say that black lives matter, it's not because others don't,

Ми кажемо, що життя темношкірих має значення, не тому, що життя інших - не має,

it's simply because we must affirm that we are worthy of existing without fear,

а тому, що ми повинні впевнитись, що ми заслуговуємо жити без страху,

when so many things tell us we are not.

тоді як стільки всього вказує на те, що ми не заслуговуємо.

I want to live in a world where my son

Я хочу жити в світі, де мого сина

will not be presumed guilty the moment he is born,

не визнають винним ще з моменту народження,

where a toy in his hand isn't mistaken for anything other than a toy.

де іграшку в його руці не сплутають з чимось іншим.

And I refuse to accept that we can't build this world into something new,

І я відмовляюсь приймати те, що ми не можемо перебудувати світ у щось інше,

some place where a child's name

у місце, де дитяче ім'я

doesn't have to be written on a t-shirt, or a tombstone,

не має бути написано на футболці чи на могильному камені,

where the value of someone's life

де цінність людського життя

isn't determined by anything other than the fact that they had lungs,

не визначається нічим, окрім факту, що ця людина має легені,

a place where every single one of us can breathe.

у місце, де кожен із нас може дихати.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)