The beauty of being a misfit | Lidia Yuknavitch

Перекладач: Maryna Dubyna Утверджено: Khrystyna Romashko

So I know TED is about a lot of things that are big,

Я знаю, що TED - про багато великих речей,

but I want to talk to you about something very small.

але хочу поговорити з вами про дещо дуже мале.

So small, it's a single word.

Таке мале - єдине слово,

слово "ізгой" (misfit)

The word is "misfit."

It's one of my favorite words, because it's so literal.

Це одне з моїх улюблених слів, бо воно таке буквальне.

I mean, it's a person who sort of missed fitting in.

Тобто це особа, яка не вписалась.

Or a person who fits in badly.

Або той, хто погано вписується.

Or this: "a person who is poorly adapted

Або так: "особа, якій складно адаптуватися

to new situations and environments."

до нових ситуацій та оточень".

I'm a card-carrying misfit.

Я - ізгой з посвідченням.

And I'm here for the other misfits in the room,

І я сюди прийшла до інших ізгоїв,

because I'm never the only one.

бо завжди є ще хтось, крім мене.

I'm going to tell you a misfit story.

Я розкажу вам історію про ізгоя.

Somewhere in my early 30s,

Десь на початку мого четвертого десятку

the dream of becoming a writer came right to my doorstep.

мрія стати письменницею прийшла просто до мого порогу.

Точніше, опинилася у поштовій скриньці

Actually, it came to my mailbox

in the form of a letter that said I'd won a giant literary prize

у вигляді листа, де було сказано, що я виграла гігантську літературну премію

for a short story I had written.

за оповідання, яке написала.

The short story was about my life as a competitive swimmer

Оповідання було про моє життя спортивної плавчині,

and about my crappy home life,

і про лайняне домашнє життя,

and a little bit about how grief and loss can make you insane.

і трохи про те, як жалоба та горе зводять з глузду.

The prize was a trip to New York City to meet big-time editors and agents

Нагородою була поїздка до Нью-Йорка і знайомство з серйозними видавцями,

and other authors.

агентами та іншими письменниками.

So kind of it was the wannabe writer's dream, right?

Тож це була типу здійснена мрія письменника-початківця, так?

You know what I did the day the letter came to my house?

Знаєте, що я зробила того дня, коли отримала листа?

Because I'm me,

Оскільки я це я,

I put the letter on my kitchen table,

я поклала листа на кухонний стіл,

I poured myself a giant glass of vodka

налила собі величезну склянку горілки

with ice and lime,

з льодом і лаймом,

and I sat there in my underwear for an entire day,

і цілий день сиділа у спідньому,

just staring at the letter.

просто дивлячись на той лист.

I was thinking about all the ways I'd already screwed my life up.

Я думала про усі дії, якими вже зіпсувала собі життя.

Who the hell was I to go to New York City

Хто я в біса така, щоб їхати у Нью-Йорк

and pretend to be a writer?

і вдавати з себе письменницю?

Who was I?

Ким я була?

I'll tell you.

Я вам розповім.

I was a misfit.

Я була ізгоєм.

Like legions of other children,

Як і легіони інших дітей,

I came from an abusive household

я виросла у насильницькому домі,

that I narrowly escaped with my life.

з якого ледве вибралась живою.

I already had two epically failed marriages underneath my belt.

Я вже мала два епічно провалених шлюби за спиною.

I'd flunked out of college not once but twice

Мене вигнали з коледжу навіть не раз, а двічі,

and maybe even a third time that I'm not going to tell you about.

а може й ще раз, але цього я вам не скажу.

(Laughter)

(Сміх)

And I'd done an episode of rehab for drug use.

І я відбула реабілітаційний термін лікування від наркозалежності.

And I'd had two lovely staycations in jail.

А ще - двоє приємних канікул у в'язниці.

So I'm on the right stage.

Тож я на правильній сцені.

(Laughter)

(Сміх)

But the real reason, I think, I was a misfit,

Але, як на мене, справжня причина, з якої я була ізгоєм -

is that my daughter died the day she was born,

моя донька померла у день, коли народилася,

and I hadn't figured out how to live with that story yet.

і я ще не розібралася, як жити з цією історією.

After my daughter died I also spent a long time homeless,

Після того, як вона померла, я тривалий час провела безхатьком,

living under an overpass

живучи під мостом

in a kind of profound state of zombie grief and loss

у такому собі стані зомбі в глибокій жалобі й горі,

that some of us encounter along the way.

з яким дехто з нас стикається в дорозі.

Maybe all of us, if you live long enough.

А може й усі, якщо живемо достатньо довго.

You know, homeless people are some of our most heroic misfits,

Знаєте, безхатьки - одні з наших найгероїчніших ізгоїв,

because they start out as us.

бо спочатку вони такі ж, як і ми.

So you see, I'd missed fitting in to just about every category out there:

Тож бачите, я не вписалась у мало не кожну наявну категорію:

daughter, wife, mother, scholar.

донька, дружина, мати, студентка.

And the dream of being a writer

І мрія стати письменницею

was really kind of like a small, sad stone in my throat.

була схожа на маленький сумний камінець у мене в горлі.

It was pretty much in spite of myself that I got on that plane

Я сіла у той літак більше наперекір собі,

and flew to New York City,

і полетіла у Нью-Йорк,

where the writers are.

де водяться письменники.

Fellow misfits, I can almost see your heads glowing.

Браття-ізгої, я майже бачу, як ваші голови сяють.

I can pick you out of a room.

Я можу вирізнити вас у залі.

At first, you would've loved it.

Спершу ви були би в захваті.

You got to choose the three famous writers you wanted to meet,

Можна було обрати трьох відомих письменників, з якими хочете познайомитись,

and these guys went and found them for you.

і ті люди ішли й знаходили їх для вас.

You got set up at the Gramercy Park Hotel,

Вас селили у готелі Ґремерсі Парк,

where you got to drink Scotch late in the night

де вам можна було пити шотландське віскі пізно уночі

with cool, smart, swank people.

з класними, розумними, шикарними людьми.

And you got to pretend you were cool and smart and swank, too.

І вам можна було вдавати з себе таких же класних, розумних і шикарних.

And you got to meet a bunch of editors and authors and agents

І вас знайомили з купою видавців, письменників та агентів

at very, very fancy lunches and dinners.

на дуже-дуже вишуканих обідах і вечерях.

Ask me how fancy.

Спитайте, наскільки вишуканих.

Audience: How fancy?

Наскільки вишуканих?

Lidia Yuknavitch: I'm making a confession: I stole three linen napkins --

Зізнаюся: я вкрала три лляні серветки.

(Laughter)

(Сміх)

from three different restaurants.

з трьох різних ресторанів.

And I shoved a menu down my pants.

І запхала собі в штани меню.

(Laughter)

(Сміх)

I just wanted some keepsakes so that when I got home,

Мені просто потрібні були сувеніри на пам'ять, щоб коли я повернулася додому,

I could believe it had really happened to me.

то могла продовжувати виріти, що це справді було.

You know?

Знаєте?

The three writers I wanted to meet

Три письменники, з якими я хотіла познайомитись -

were Carole Maso, Lynne Tillman and Peggy Phelan.

Керол Мейсо, Лінн Тіллман та Пеґґі Фелан.

These were not famous, best-selling authors,

Це не популярні авторки бестселлерів,

but to me, they were women-writer titans.

але для мене вони були жінками-письменницями-титанами.

Carole Maso wrote the book that later became my art bible.

Керол Мейсо написала книжку, що пізніше стала для мене біблією мистецтва.

Lynne Tillman gave me permission to believe

Лінн Тіллман дозволила мені вірити,

that there was a chance my stories could be part of the world.

що існував шанс, що мої історії можуть стати частиною світу.

And Peggy Phelan reminded me

А Пеґґі Фелан нагадувала мені,

that maybe my brains could be more important than my boobs.

що, можливо, мої мізки важливіші за цицьки.

They weren't mainstream women writers,

Це не були популярні письменниці,

but they were cutting a path through the mainstream

але вони прокладали свій шлях крізь переважаючу течію

with their body stories,

своїми історіями про тіло приблизно так само, як вода

I like to think, kind of the way water cut the Grand Canyon.

виточила Великий Каньйон - так мені подобається думати.

It nearly killed me with joy

Я мало не померла від радості,

to hang out with these three over-50-year-old women writers.

зависаючи з тими трьома письменницями за 50.

And the reason it nearly killed me with joy

А причина, з якої я мало не померла від щастя -

is that I'd never known a joy like that.

я ніколи такого щастя не знала.

I'd never been in a room like that.

Ніколи раніше не була у такій кімнаті.

My mother never went to college.

Моя мама не мала вищої освіти.

And my creative career to that point

А моя творча кар'єра до тієї миті

was a sort of small, sad, stillborn thing.

була чимось маленьким, сумним і мертвонародженим.

So kind of in those first nights in New York I wanted to die there.

Тож у ті перші вечори у Нью-Йорку мені, типу, хотілося померти там.

I was just like, "Kill me now. I'm good. This is beautiful."

Я почувалася так: "Вбийте мене, зараз. Мене все влаштовує. Все прекрасно"

Some of you in the room will understand what happened next.

Дехто з вас зрозуміє, що сталося далі.

First, they took me to the offices of Farrar, Straus and Giroux.

Спершу вони привели мене в офіс "Фаррар, Строс та Джіро".

Farrar, Straus and Giroux was like my mega-dream press.

"Фаррар, Строс та Джіро" було моїм мегаомріяним видавництвом.

I mean, T.S. Eliot and Flannery O'Connor were published there.

Маю на увазі, там видавалися Т.С.Еліот та Фленнері О'Коннор.

The main editor guy sat me down and talked to me for a long time,

Головний редактор запросив мене сісти і довго зі мною говорив,

trying to convince me I had a book in me

намагаючись переконати мене, що я мала в собі книжку

about my life as a swimmer.

про кар'єру у спортивному плаванні.

You know, like a memoir.

Знаєте, типу мемуарів.

The whole time he was talking to me,

Весь час, що він говорив зі мною,

I sat there smiling and nodding like a numb idiot,

я сиділа посміхаючись і киваючи, ніби німа ідіотка,

with my arms crossed over my chest,

склавши руки на грудях,

while nothing, nothing, nothing came out of my throat.

і не могла сказати нічого, нічого, нічого.

So in the end, he patted me on the shoulder

Тож врешті-решт він поплескав мене по плечі,

like a swim coach might.

як міг би зробити тренер з плавання.

And he wished me luck

Побажав мені удачі,

and he gave me some free books

подарував кілька книжок

and he showed me out the door.

і виштовхав за двері.

Next, they took me to the offices of W.W. Norton,

Потім мене повели в офіс "В.В.Нортон",

where I was pretty sure I'd be escorted from the building

де я була більш-менш певна, що мене виведуть з будівлі

just for wearing Doc Martens.

просто за те, що на мені "мартенси".

But that didn't happen.

Але цього не сталося.

Being at the Norton offices

Бути в офісі "Нортона"

felt like reaching up into the night sky and touching the moon

було ніби сягнути нічного неба і торкнутися місяця,

while the stars stitched your name across the cosmos.

а на фоні зірками було вишите твоє ім'я.

I mean, that's how big a deal it was to me.

Тобто аж так багато це для мене значило.

You get it?

Розумієте?

Their lead editor, Carol Houck Smith,

Їхня головна редакторка, Керол Гук Сміт,

leaned over right in my face with these beady, bright, fierce eyes

нахилилася просто до мого лиця зі своїми банькатими, світлими, лютими очима

and said, "Well, send me something then, immediately!"

і сказала: "Ну то надішли мені щось, негайно!"

See, now most people, especially TED people,

Знаєте, тут більшість людей, особливо людей з TED,

would have run to the mailbox, right?

побігла би до поштової скриньки, чи не так?

It took me over a decade to even imagine

У мене пішло більш, як десять років на те, щоб бодай уявити,

putting something in an envelope and licking a stamp.

як я кладу щось в конверт і змочую марку.

On the last night,

Останньої ночі

I gave a big reading at the National Poetry Club.

у мене були великі читання у Національному клубі поезії.

And at the end of the reading,

І наприкінці читань

Katharine Kidde of Kidde, Hoyt & Picard Literary Agency,

Кетрін Кідді з літературного агентства "Кідді, Гойт та Пікард"

walked straight up to me and shook my hand

підійшла просто до мене, потисла мені руку

and offered me representation, like, on the spot.

і запропонувала мене представляти, починаючи там і тоді.

I stood there and I kind of went deaf.

Я стояла там і немов оглухла.

Has this ever happened to you?

З вами колись таке траплялоя?

And I almost started crying

І я майже почала плакати,

because all the people in the room were dressed so beautifully,

бо усі навколо були так прекрасно одягнені,

and all that came out of my mouth was:

і все, що я змогла з себе витиснути:

"I don't know. I have to think about it."

"Я не знаю. Треба подумати."

And she said, "OK, then," and walked away.

І вона сказала "Тоді окей" і пішла геть.

All those open hands out to me, that small, sad stone in my throat ...

Усі ці простягнуті мені руки, і той сумний камінець у горлянці...

You see, I'm trying to tell you something about people like me.

Розумієте, я намагаюся вам розповісти дещо про таких, як я.

Misfit people -- we don't always know how to hope or say yes

Ізгої... Ми не завжди знаємо, як мати надію, чи казати "так",

or choose the big thing,

чи обирати великі речі,

even when it's right in front of us.

навіть коли вони просто перед нами.

It's a shame we carry.

Такий сором ми несемо.

It's the shame of wanting something good.

Це коли соромно хотіти щось хороше.

It's the shame of feeling something good.

Коли соромно відчувати щось хороше.

It's the shame of not really believing we deserve to be in the room

Сором, який відчуваєш, коли не дуже то й віриш, що заслуговуєш бути в одній

with the people we admire.

кімнаті з людьми, яких обожнюєш.

If I could, I'd go back and I'd coach myself.

Якби я могла, я би повернулася і натренувала себе.

I'd be exactly like those over-50-year-old women who helped me.

Я була би точно такою, як ті жінки за 50, що мені допомогли.

I'd teach myself how to want things,

Я б навчила себе хотіти речей,

how to stand up, how to ask for them.

і стояти за себе, і просити чогось.

I'd say, "You! Yeah, you! You belong in the room, too."

Я б сказала: "Ти! Так, ти! Тобі теж тут місце."

The radiance falls on all of us,

Світло падає на нас усіх,

and we are nothing without each other.

і ми ніщо одне без одного.

Instead, I flew back to Oregon,

Натомість я полетіла назад до Ореґону,

and as I watched the evergreens and rain come back into view,

і споглядаючи повернення вічнозелених рослин і дощу в ілюмінаторі,

I just drank many tiny bottles of airplane "feel sorry for yourself."

просто пила одну за одною маленькі пляшечки "саможаління" в літаку.

I thought about how, if I was a writer, I was some kind of misfit writer.

Я думала про те, що якщо й була письменницею, то однак була ізгоєм.

What I'm saying is,

Я хочу сказати,

I flew back to Oregon without a book deal,

що повернулася в Ореґон без контракту,

without an agent,

без агента,

and with only a headful and heart-ful of memories

і лише з повною головою та повним серцем спогадів

of having sat so near

про те, як сиділа так близько

the beautiful writers.

до чудесних письменників.

Memory was the only prize I allowed myself.

Спогади - єдиний приз, який я собі дозволила.

And yet, at home in the dark,

Та все одно удома, в темряві,

back in my underwear,

і знову лише у спідньому,

I could still hear their voices.

я все ще чула їхні голоси.

They said, "Don't listen to anyone who tries to get you to shut up

Вони казали: "Не слухай нікого, хто спробує тебе заткнути

or change your story."

або змінити твою історію".

They said, "Give voice to the story only you know how to tell."

Вони казали: "Дай голос тій історії, яку тільки ти зможеш розповісти."

They said, "Sometimes telling the story

Вони казали: "Часом життя врятувати

is the thing that saves your life."

можна тільки розказавши історію."

Now I am, as you can see, the woman over 50.

Сьогодні я, як бачите - жінка за 50.

And I'm a writer.

І я - письменниця.

And I'm a mother.

І я - мати.

And I became a teacher.

І я почала викладати.

Guess who my favorite students are.

Вгадайте, хто мої улюблені учні?

Although it didn't happen the day

Хоча це й не трапилося того ж дня,

that dream letter came through my mailbox,

коли я отримала того листа мрії,

I did write a memoir,

я написала мемуари

called "The Chronology of Water."

під назвою "Хронологія Води".

In it are the stories of how many times I've had to reinvent a self

Це історії усіх разів, коли я мусила себе перебудовувати

from the ruins of my choices,

з руїн власних рішень,

the stories of how my seeming failures were really just weird-ass portals

історії про те, що мої начебто провали насправді були просто дивними порталами

to something beautiful.

у щось прекрасне.

All I had to do was give voice to the story.

Усе, що мені треба було зробити - дати історії голос.

There's a myth in most cultures about following your dreams.

У більшості культур є міф про шлях до мрії.

It's called the hero's journey.

Він називається мандрівкою героя.

But I prefer a different myth,

Але мені більше до вподоби інший міф,

that's slightly to the side of that

що йде трохи іншим боком

or underneath it.

або понизу.

It's called the misfit's myth.

Він називається міфом ізгоя.

And it goes like this:

І звучить він так:

even at the moment of your failure,

навіть у миті твого провалу,

right then, you are beautiful.

прямо у ці миті, ти прекрасний.

You don't know it yet,

Ти ще про це не знаєш,

but you have the ability to reinvent yourself

але ти можеш перебудовувати себе

endlessly.

без кінця.

That's your beauty.

У цьому твоя краса.

You can be a drunk,

Ти можеш бути п'яницею,

you can be a survivor of abuse,

можеш бути жертвою насилля,

you can be an ex-con,

можеш бути зеком,

you can be a homeless person,

можеш бути безхатьком,

you can lose all your money or your job or your husband

можеш втратити усі свої гроші, роботу, свого чоловіка,

or your wife, or the worst thing of all,

чи свою жінку, чи найгірше за все -

a child.

дитину.

You can even lose your marbles.

Можеш навіть згубити клепку.

You can be standing dead center in the middle of your failure

Можеш бути мертвою точкою посеред власного провалу,

and still, I'm only here to tell you,

і все одно я тут для того, щоб сказати:

you are so beautiful.

ти такий прекрасний.

Your story deserves to be heard,

Твоя історія заслуговує бути почутою,

because you, you rare and phenomenal misfit,

бо ти - рідкісний і феноменальний ізгой -

you new species,

новий вид,

are the only one in the room

і ти єдиний тут,

who can tell the story

хто може розповісти цю історію

the way only you would.

саме так, як можеш тільки ти.

And I'd be listening.

І я слухатиму.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)