Jake Wood: A new mission for veterans -- disaster relief

Translator: Joseph Geni Reviewer: Morton Bast

Перекладач: Iryna Semeniuk Утверджено: Khrystyna Romashko

Two years ago, after having served four years

Два роки тому після чотирирічної служби

in the United States Marine Corps

в корпусі морської піхоти США

and deployments to both Iraq and Afghanistan,

і виконання завдань в Іраку і Афганістані,

I found myself in Port-au-Prince, leading a team

я опинився в місті Порт-о-Пренс,

керуючи групою колишніх військових і професійних медиків,

of veterans and medical professionals

in some of the hardest-hit areas of that city,

в найбільш постраждалих районах міста

three days after the earthquake.

через три дні після землетрусу.

We were going to the places that nobody else wanted to go,

Ми їздили туди, куди ніхто не хотів їхати

the places nobody else could go, and after three weeks,

або не міг дістатися, і після трьох тижнів

we realized something. Military veterans

ми дещо зрозуміли. Колишні військові

are very, very good at disaster response.

дуже добре реагують на стихійні лиха.

And coming home, my cofounder and I,

Повертаючись додому, ми з колегою

we looked at it, and we said, there are two problems.

подумали над цим і зрозуміли, що є 2 проблеми.

The first problem is there's inadequate disaster response.

Перша - це неадекватна відповідь на стихійні лиха.

It's slow. It's antiquated. It's not using the best technology,

Ця відповідь повільна, несучасна, без новітніх технологій

and it's not using the best people.

та без залучення найкращого персоналу.

The second problem that we became aware of

Інша проблема –

was a very inadequate veteran reintegration,

це недосконала реінтеграція ветеранів,

and this is a topic that is front page news right now

і сьогодні вона на перших шпальтах газет.

as veterans are coming home from Iraq and Afghanistan,

Поветраючись з Іраку та Афганістану,

and they're struggling to reintegrate into civilian life.

ветерани важко звикають до мирного життя.

And we sat here and we looked at these two problems,

Коли ми поміркували над цими двома проблемами,

and finally we came to a realization. These aren't problems.

ми нарешті зрозуміли – цих проблем немає.

These are actually solutions. And what do I mean by that?

Це насправді рішення. Що я маю на увазі?

Well, we can use disaster response as an opportunity

Ми можемо використати реагування на стихійні лиха

for service for the veterans coming home.

як можливу службу для колишніх військових.

Recent surveys show that 92 percent of veterans want

Останні опитування свідчать 92% ветеранів хочуть

to continue their service when they take off their uniform.

ще служити, щойно вони знімають форму.

And we can use veterans to improve disaster response.

Ми можемо їх залучити до покращення рятувальної служби.

Now on the surface, this makes a lot of sense, and in 2010,

На перший погляд, в цьому є сенс. І у 2010

we responded to the tsunami in Chile,

ми долучилися до ліквідації наслідків цунамі в Чилі,

the floods in Pakistan, we sent training teams to the Thai-Burma border.

повеней в Пакистані, направили навчальні групи на кордон Таїланду з М'янмою.

But it was earlier this year, when one of our

Але на початку цього року один із наших

original members caused us to shift focus in the organization.

перших членів змусив нас змінити орієнтир організації.

This is Clay Hunt. Clay was a Marine with me.

Це Клей Хант. Клей був морським піхотинцем.

We served together in Iraq and Afghanistan.

Ми разом служили в Іраку та Афганістані.

Clay was with us in Port-au-Prince. He was also with us in Chile.

Клей був з нами в Порт-о-Пренсі і Чилі.

Earlier this year, in March, Clay took his own life.

Цього року в березні він покінчив з життям.

This was a tragedy, but it really forced us

Це була трагедія, яка змусила нас

to refocus what it is that we were doing.

змінити орієнтир того, що ми робили.

You know, Clay didn't kill himself because of what happened

Розумієте, Клей вбив себе не через те,

in Iraq and Afghanistan. Clay killed himself

що трапилось в Іраку та Афганістані. Він покінчив з собою

because of what he lost when he came home.

через те, що втратив, коли повернувся.

He lost purpose. He lost his community.

Він втратив мету. Він втратив свій колектив.

And perhaps most tragically, he lost his self-worth.

І найстрашніше, він втратив самоповагу.

And so, as we evaluated, and as the dust settled

Тому коли ми оцінили ситуацію

from this tragedy, we realized that, of those two problems --

і біль трагедії вгамувалась, ми збагнули, що базуючись на двох проблемах,

in the initial iteration of our organization,

we were a disaster response organization that was using

яка залучала колишніх військових до роботи з ліквідації

veteran service. We had a lot of success,

наслідків стихійних лих. І мали блискучий успіх.

and we really felt like we were changing the disaster response paradigm.

Ми відчували, що змінюємо цю систему.

But after Clay, we shifted that focus, and suddenly,

Але після Клея ми змінили наш орієнтир, і неочікувано

now moving forward, we see ourselves

тепер ми бачимо себе як організація,

as a veteran service organization that's using disaster response.

яка допомагає ветеранам через ліквідацію катастроф.

Тому що ми думаємо, що можемо повернути їм ту втрачену мету життя,

Because we think that we can give that purpose

and that community and that self-worth back to the veteran.

почуття колективу та самоповаги.

And tornadoes in Tuscaloosa and Joplin, and then later

Торнадо в містах Таскалуса і Джоплін, і потім

Hurricane Irene, gave us an opportunity to look at that.

ураган «Айрін» допомогли нам збагнути це.

Now I want you to imagine for a second an 18-year-old boy

Уявіть на секунду 18-річного хлопця

who graduates from high school in Kansas City, Missouri.

випускника школи в Канзас-сіті, штат Міссурі.

He joins the Army. The Army gives him a rifle.

Він іде в армію. Там йому дають рушницю.

They send him to Iraq.

Його відправляють до Іраку.

Every day he leaves the wire with a mission.

Щодня він має військове завдання.

Це завдання – захищати свободу родини, що залишилася вдома.

That mission is to defend the freedom of the family that he left at home.

It's to keep the men around him alive.

Це – зберегти життя людям навколо.

It's to pacify the village that he works in.

Це – відновити мир у селищі, де він працює.

He's got a purpose. But he comes home [to] Kansas City, Missouri,

Він мав мету. Але він повертається додому в Канзас-сіті, Міссурі.

maybe he goes to college, maybe he's got a job,

Він, можливо, вступає до коледжу або знаходить роботу,

but he doesn't have that same sense of purpose.

але у нього немає того почуття мети.

You give him a chainsaw. You send him to Joplin, Missouri

Ви даєте йому пилку і відправляєте у Джоплін, Міссурі,

after a tornado, he regains that.

після торнадо, і він знову отримує мету.

Going back, that same 18-year-old boy graduates from high school

Знову цей самий 18-річний випускник

in Kansas City, Missouri, joins the Army,

із Канзас-сіті, Міссурі, іде в армію.

the Army gives him a rifle, they send him to Iraq.

Йому дають рушницю і відправляють в Ірак.

Every day he looks into the same sets of eyes around him.

Кожного дня він дивиться в ті ж самі очі навколо себе.

He leaves the wire. He knows that those people have his back.

Він виходить з військової частини і знає, що ті люди мають його плече.

He's slept in the same sand. They've lived together.

Вони спали в одній пустелі, разом жили і їли.

They've eaten together. They've bled together.

Вони разом проливали кров.

He goes home to Kansas City, Missouri.

Він повертається в Канзас-сіті, Міссурі.

He gets out of the military. He takes his uniform off.

Він залишає службу в армії. Він знімає форму.

He doesn't have that community anymore.

Тепер він не має колективу.

But you drop 25 of those veterans in Joplin, Missouri,

Але ви висаджуєте 25 таких ветеранів в Джопліні, Міссурі,

they get that sense of community back.

і вони знову набувають почуття колективу.

Again, you have an 18-year-old boy who graduates

Знову наш 18-річний випускник

high school in Kansas City.

з Канзас-сіті, Міссурі,

He joins the Army. The Army gives him a rifle.

іде до армії і бере рушницю.

They send him to Iraq.

Його відправляють до Іраку.

They pin a medal on his chest. He goes home to a ticker tape parade.

Йому дають медаль. Він повертається додому з пошаною.

He takes the uniform off. He's no longer Sergeant Jones

Він знімає форму. Він вже не сержант Джонс

in his community. He's now Dave from Kansas City.

у своїм колективі. Він тепер Дейв із Канзас-сіті.

He doesn't have that same self-worth.

Він втрачає ту саму самоповагу.

But you send him to Joplin after a tornado,

Але ви направляєте його у Джоплін після урагану,

and somebody once again is walking up to him

і хтось знову до нього підходить,

and shaking their hand and thanking them for their service,

потискуючи руку і дякуючи за службу;

now they have self-worth again.

і тут у нього з'являється самоповага.

I think it's very important, because right now

Я думаю, це дуже важливо, тому що зараз

somebody needs to step up,

хтось має зробити перший крок,

and this generation of veterans has the opportunity

щоб це покоління ветеранів мало змогу

to do that if they are given the chance.

це зробити, якщо їм нададуть такий шанс.

Thank you very much. (Applause)

Щиро дякую. (Оплески)