Cristina Domenech: Poetry that frees the soul (with English subtitles) | TED

Translator: Sebastian Betti Reviewer: Gisela Giardino

Перекладач: Khrystyna Khoma Утверджено: Khrystyna Romashko

It's said that to be a poet

Кажуть, що для того, аби бути поетом, потрібно спуститись у пекло.

you have to go to hell and back.

Коли я вперше прийшла до тюрми, мене не здивував ні шум

The first time I visited the prison,

I was not surprised by the noise of the padlocks,

в'язнів, ні двері, які вічно за кимось закривались, ні ґрати.

or the closing doors, or the cell bars,

or by any of the things I had imagined.

і ніщо з того, що я собі уявляла.

Maybe because the prison is in a quite open space.

Це, можливо, тому, що в'язниця знаходиться в досить відкритому місці.

Можна побачити небо.

You can see the sky.

Seagulls fly overhead, and you feel like you're next to the sea,

Пролітають чайки, і можна подумати, що поблизу є море.

that you're really close to the beach.

Що знаходишся дуже близько до пляжу.

But in fact, the gulls are looking for food in the dump near the prison.

Але насправді чайки прилітають для того, аби їсти зі смітників, що поблизу в'язниці.

I went farther inside and I suddenly saw inmates moving across the corridors.

Я продовжувала іти, коли раптом побачила в'язнів, які рухалися по коридорах.

Then it was as if I stepped back and thought

Тоді я наче зробила крок назад і подумала, що цілком ймовірно

that I could have very well been one of them.

я могла бути на місці одного з них.

If I had another story, another context, different luck.

Якби у мене була інша історія, інші обставини, інша доля.

Because nobody - nobody - can choose where they're born.

Бо ніхто, ніхто не може вибирати, де він народиться.

In 2009, I was invited to join a project

В 2009 році мене запросили прийняти участь в проекті,

that San Martín National University conducted at the Unit 48 penitentiary,

організованому Національним університетом Св. Мартіна у в'язниці №48,

to coordinate a writing workshop.

для того, щоб я координувала письменницький гурток.

The prison service ceded some land at the end of the prison,

Управління в'язниці виділило на це територію в самому кінці в'язниці,

which is where they constructed the University Center building.

і на тому ж місці збудували корпус університетського центру.

Вперше, коли я прийшла до в'язнів,

The first time I met with the prisoners,

I asked them why they were asking for a writing workshop

я їх запитала, чому вони просили про цей письменницький гурток,

і вони мені сказали, що просто хотіли мати змогу написати на папері

and they told me they wanted to put on paper

all that they couldn't say and do.

те все, що не можуть сказати і не можуть зробити.

На тому ж місці я вирішила, що хочу, аби поезія ввійшла у в'язницю.

Right then I decided that I wanted poetry to enter the prison.

So I said to them why don't we work with poetry,

Тоді я їх запитала, чому ми не працюємо над поезією,

if they knew what poetry was.

і чи вони знають, що таке поезія.

Та ніхто не мав уявлення, чим насправді є поезія.

But nobody had a clue what poetry really was.

Крім того, вони запропонували, щоб гурток не був лише

They also suggested to me

that the workshop should be not just for the inmates

для в'язнів з університетською освітою,

taking university classes, but for all the inmates.

а для всіх в'язнів.

And so I said that to start this workshop,

І тоді я сказала, що для того, аби розпочати той гурток, мені потрібно

I needed to find a tool that we all had in common.

спільний для нас всіх інструмент.

That tool was language.

І тим інструментом була мова.

We had language, we had the workshop. We could have poetry.

Отже, маючи мову, ми мали гурток. І могли мати поезію.

But what I hadn't considered was that inequality exists in prison, too.

Але я не врахувала, що у в'язниці також живе нерівність,

Many of the prisoners hadn't even completed grammar school.

і було багато в'язнів, які не мали навіть повної початкової освіти.

Many couldn't use cursive, could barely print.

Багато не могли писати писаними буквами і ледь писали друкованими.

They didn't write fluently, either.

Вони також не вміли вільно писати.

Тому ми почали шукати короткі вірші, дуже короткі, але і дуже сильні.

So we started looking for short poems.

Very short, but very powerful.

And we started to read, and we'd read one author, then another author,

І почали читати автора за автором,

and by reading such short poems, they all began to realize

і читаючи такі короткі вірші, між усім іншим вони почали розуміти,

that what the poetic language did was to break a certain logic,

що завдання поетичної мови - це розбити

традиційну логіку та створити нову систему.

and create another system.

Breaking the logic of language also breaks the logic of the system

Розбити традиційну логіку мови - це також розбити логіку тієї системи,

under which they've learned to respond.

якою вони звикли керуватися.

Відтак з'явилася нова система, нові правила,

So a new system appeared,

new rules that made them understand very quickly,

які їм дозволили надзвичайно швидко зрозуміти,

- very quickly -

що завдяки мові поезії вони зможуть сказати абсолютно все, що бажали сказати.

that with poetic language

they would be able to say absolutely whatever they wanted.

It's said that to be a poet you have to go to hell and back.

Кажуть, що для того, аби стати поетом, потрібно побувати в пеклі.

And they have plenty of hell. Plenty of hell.

А для них пекла було більше, ніж достатньо. Більше ніж достатньо.

One of them once said: "In prison you never sleep.

Одного разу один із них сказав: "У в'язниці ти ніколи не спиш.

You can never sleep in jail. You can never close your eyelids."

Ти ніколи не можеш спати тут. Навіть не можеш закрити повіки".

And so, like I’m doing now, I gave them a moment of silence,

І тоді я зробила так, як роблю зараз,

я дала їм хвилину тиші і сказала: "Хлопці, це є поезія, саме це."

then said, “That's what poetry is, you guys.

Саме цей світ в'язниці, який їх оточує. Вони його тримають в своїх руках.

It's in this prison universe that you have all around you.

Everything you say about how you never sleep,

Все те, що вони говорять про неможливість тут спати.

it exudes fear.

Цей чистий страх. Все те, що не написано. Все це є поезія.

All the things that go unwritten -- all of that is poetry."

So we started appropriating that hell;

Тоді ми почали використовувати те пекло.

we plunged ourselves, headfirst, into the seventh circle.

І ми повністю з головою кинулися в його сьоме коло.

And in that seventh circle of hell, our very own, beloved circle,

І в тому сьомому колі пекла, такого нашого та такого дорогого,

they learned that they could make the walls invisible,

вони зрозуміли, що вони можуть зробити стіни невидимими, що вони можуть примусити

that they could make the windows yell,

вікна кричати, що вони можуть заховатись у тінях.

and that we could hide inside the shadows.

When the first year of the workshop had ended,

Коли перший рік гуртка закінчився, ми зібралися

we organized a little closing party,

на маленьке свято, яке зазвичай роблять

like you do when a job is done with so much love,

після певної виконаної з великою любов'ю роботи.

and you want to celebrate with a party.

Тоді завжди хочеться святкувати та зробити маленьке свято.

Ми закликали знайомих, друзів, адміністрацію університету.

We called family, friends, the university authorities.

The only thing the inmates had to do was read a poem,

Єдине, що вони мали зробити, - це прочитати свою поему

і отримати диплом та оплески. Таким мало бути наше просте свято.

and receive their diplomas and applause.

That was our simple party.

Єдине, що я хочу залишити вам, це той момент, коли ці чоловіки -

The only thing I want to leave you with

is the moment in which those men,

деякі з них просто велетні в порівнянні зі мною,

some of them just huge when standing next to me,

or the young boys - so young, but with an enormous pride,

інші - просто молоді хлопці, але з почуттям великої гордості, -

коли вони, тремтячи, наче маленькі хлопчиська, тримали перед собою листок

held their papers and trembled like little kids and sweated,

та надламаним голосом читали свої вірші.

and read their poems with their voices completely broken.

В цей момент я глибоко задумалась над тим, що для більшості з них

That moment made me think a lot

that for most of them, it was surely the very first time

це точно був перший раз, коли їм аплодували за те, що вони зробили.

that someone applauded them for something they had done.

In prison there are things that can't be done.

У в'язниці є речі, які ти не можеш робити.

In prison, you can't dream. In prison, you can't cry.

У в'язниці ти не можеш мріяти, у в'язниці ти не можеш плакати.

Існують цілком заборонені слова, такі як слово час,

There are words that are virtually forbidden, like the word "time,"

слово майбутнє, слово бажання.

the word "future," the word "wish".

But we dared to dream, and to dream a lot.

Але ми зважились мріяти і мріяти багато,

We decided that they were going to write a book.

бо ми вирішили, що напишемо книгу.

Вони не лише написали книгу, вони також зробили до неї палітурку.

Not only did they write a book, but they also bound it themselves.

That was at the end of 2010.

Це було наприкінці 2010 року.

Then, we doubled the bet and wrote another book.

Ми провели ще один курс і написали ще одну книгу.

І також її переплели.

And we bound that one, too.

That was a short time ago, at the end of last year.

Це було зовсім недавно - наприкінці минулого року.

What I see week after week,

Тиждень за тижнем я бачу те, як вони перетворюються

is how they're turning into different people;

на інших осіб, як вони вже змінились.

how they're being transformed.

How words are empowering them with a dignity they had never known,

Наскільки сильне слово, що воно може їм дати ту гідність, про яку вони не знали

that they couldn't even imagine.

та навіть не могли собі уявити!

They had no idea such dignity could come from them.

Вони не знали, що та гідність існувала і що могла бути їхньою.

Під час гуртка, в нашому дорогому пеклі, ми всі віддавали себе сповна.

At the workshop, in that beloved hell we share, we all give something.

We open our hands and hearts and give what we have, what we can.

Розкривали руки та серця і віддавали те,

що мали і що могли віддати. Всі.

All of us; all of us equally.

Всі в однаковій мірі.

Таким чином хтось може відчути, що він хоча б трішки

And so you feel that at least in a small way

you're repairing that huge social fracture

склеює ту велику соціальну тріщину, через яку

which makes it so that for many of them,

для багатьох таких як вони в'язниця є єдиним призначенням.

prison is their only destination.

Мені пригадується вірш одного великого поета, справді великого поета,

I remember a verse by a tremendous poet, a great poet,

який відвідував наш гурток, слова в'язня Ніколаса Дорадо:

from our Unit 48 workshop, Nicolás Dorado:

"Мені потрібно знайти безкінечну нитку, щоб зашити цю рану з болю".

"I will need an infinite thread to sew up this huge wound."

Поезія спроможна це зробити: вона зашиває рану вигнання.

Poetry does that; it sews up the wounds of exclusion.

Відкриває двері. Вона служить дзеркалом.

It opens doors. Poetry works as a mirror.

It creates a mirror, which is the poem.

Створює це дзеркало, що є поемою.

Вони себе в ній пізнають, дивляться на себе у поемі і пишуть

They recognize themselves, they look at themselves in the poem

and write from who they are, and are from what they write.

з того, що їх визначає, і те, що вони пишуть, визначає їх.

In order to write,

Щоб могти писати поезію, їм потрібно володіти цим моментом

they need to appropriate the moment of writing

творчості, що є моментом надзвичайної свободи.

which is a moment of extraordinary freedom.

Їм потрібно ввійти у свою голову та знайти ту частинку свободи,

They have to get into their heads, search for that bit of freedom

яку ніхто і ніколи в них не може відібрати в момент їхньої творчості

that can never be taken away when they write

і яка для них служить як доказ того, що свобода таки можлива,

and that is also useful to realize that freedom is possible

even inside a prison,

навіть тоді, коли знаходишся у в'язниці, і що єдині кайдани,

and that the only bars we have in our wonderful space

які існують в нашому чудовому просторі, є уярмлені слова, і що ми всі

is the word "bars,"

and that all of us in our hell burn with happiness

у своєму пеклі не тямимось від щастя,

when we light the wick of the word.

коли розковуємо слово з кайданів.

(Applause)

(Оплески)

Я розказала вам багато про в'язницю, про те, як я експериментую

I told you a lot about the prison, a lot about what I experience

every week, and how I enjoy it and transform myself with the inmates.

кожного тижня і про те, як я насолоджуюсь і змінююсь разом з ними.

Але ви не знаєте, як би мені хотілося, щоб і ви могли відчути, жити

But you don't know how much I'd like it

if you could feel, live, experience, even for a few seconds,

та експериментувати, навіть на декілька секунд,

what I enjoy every week and what makes me who I am.

з тим, чим я насолоджуюсь і що мене робить тією, ким я є.

(Applause)

(Оплески).

Martín Bustamante: The heart chews tears of time;

"Серце жує сльози часу;

blinded by that light,

осліплене його світлом,

it hides the speed of existence

воно приховує швидкість існування,

where the images go rowing by.

в якому образи не припиняються,

It fights; it hangs on.

воно бореться, ніяк не заспокоїться.

The heart cracks under sad gazes,

Серце розколюється, коли бачить погляди сумні,

rides on storms that spread fire,

мчить на вогняних грозах,

піднімає груди засоромлених,

lifts chests lowered by shame,

knows that it's not just reading and going on,

знає, що звільнять не лише книги та бажання надалі жити,

it also wishes to see the infinite blue.

а й прагнення бачити безкінечну блакить.

The heart sits down to think about things,

Серце заглиблюється в думки,

бореться за те, щоб бути не таким, як всі,

fights to avoid being ordinary,

tries to love without hurting,

прагне навчитися любити, не завдаючи нікому болю,

breathes the sun, giving courage to itself,

дихає сонцем, набираючись мужності,

піддається, мандрує до думки.

surrenders, travels toward reason.

Серце борсається в болоті,

The heart fights among the swamps,

skirts the edge of the underworld,

іде по краю прірви,

falls exhausted, but won't give in to what's easy,

падає, знеможене, але не шукає легких шляхів,

в той час, як нерівні кроки оп'яніння

while irregular steps of intoxication

wake up,

все будять

wake the stillness.

і будять нас застиглих."

I'm Martín Bustamante,

Я Мартін Бустаманте,

I'm a prisoner in Unit 48 of San Martín,

в'язень в'язниці № 48, що в Сан Мартіні.

today is my day of temporary release.

Мене сьогодні відпустили на день.

And for me, poetry and literature have changed my life.

Поезія та література

змінили моє життя.

Thank you very much!

Дуже вам дякую! (Оплески)

Cristina Domenech: Thank you!

Дякую!

(Оплески)

(Applause)