The Future of News? Virtual Reality | Nonny de la Peña | TED Talks

Перекладач: yurii zablotskyi Утверджено: Khrystyna Romashko

What if I could present you a story

Уявіть, що я вам розкажу історію,

that you would remember with your entire body

яку ви запам'ятаєте усім вашим тілом,

and not just with your mind?

а не лише вашим розумом?

My whole life as a journalist, I've really been compelled

Усе своє життя журналіста я була змушена пробувати

to try to make stories that can make a difference

створювати історії, які можуть щось змінити

and maybe inspire people to care.

та надихнути людей дбати про інших.

I've worked in print. I've worked in documentary.

Я працювала в пресі. Також в документалістиці.

I've worked in broadcast.

Я працювала в ефірі.

But it really wasn't until I got involved with virtual reality

Але лише після того, як я зіткнулася з віртуальною реальністю,

that I started seeing these really intense,

я почала бачити цю потужну

authentic reactions from people

справжню реакцію людей.

that really blew my mind.

І це мене шокувало.

So the deal is that with VR, virtual reality,

Справа в тому, що у віртуальній реальності (ВР)

I can put you on scene

Я можу ввести вас у сцену

in the middle of the story.

посередині події.

By putting on these goggles that track wherever you look,

Одягнувши ці окуляри, які слідкують за напрямом вашого погляду,

you get this whole-body sensation,

ви відчуваєте все своє тіло так,

like you're actually, like, there.

ніби ви є насправді там.

So five years ago was about when I really began to push the envelope

Отож, 5 років тому я справді почала поєднувати разом

with using virtual reality and journalism together.

журналістику та віртуальну реальність.

And I wanted to do a piece about hunger.

Я хотіла зробити репортаж про голод.

Families in America are going hungry, food banks are overwhelmed,

Американські сім'ї голодують, а харчові банки перевантажені,

and they're often running out of food.

їжа в них часто закінчується.

Now, I knew I couldn't make people feel hungry,

Зараз я знаю, що не могла змусити людей відчути голод,

but maybe I could figure out a way to get them to feel something physical.

але, можливо, я могла знайти спосіб змусити їх відчувати це фізично.

So -- again, this is five years ago --

Отож, це було 5 років тому...

so doing journalism and virtual reality together

Поєднання журналістики та віртуальної реальності

was considered a worse-than-half-baked idea,

вважалося не дуже вдалою ідеєю,

and I had no funding.

і мені не давали грошей.

Believe me, I had a lot of colleagues laughing at me.

Вірите чи ні, але багато моїх колег сміялися з мене.

And I did, though, have a really great intern,

Проте, в мене була справді чудова практикантка,

a woman named Michaela Kobsa-Mark.

жінка, на ім'я Мікаела Кобса-Марк.

And together we went out to food banks

Разом ми ходили до харчових банків

and started recording audio and photographs.

записували аудіо та фотографували.

Until one day she came back to my office

Поки вона не прийшла до мого офісу,

and she was bawling, she was just crying.

захлинаючись від сліз.

She had been on scene at a long line,

Вона спостерігала сцену у довгій черзі,

where the woman running the line was feeling extremely overwhelmed,

як одна жінка з черги не справилася з емоціями

and she was screaming, "There's too many people!

і почала кричати: "Тут забагато людей!

There's too many people!"

Тут забагато людей!"

And this man with diabetes doesn't get food in time,

А чоловік з діабетом не отримав їжу вчасно,

his blood sugar drops too low, and he collapses into a coma.

рівень цукру опустився надто низько і він упав у кому.

As soon as I heard that audio,

Як тільки я почула запис,

I knew that this would be the kind of evocative piece

я збагнула, що це буде уривок, який буде малювати в свідомості людей

that could really describe what was going on at food banks.

події, які насправді відбуваються біля харчових банків.

So here's the real line. You can see how long it was, right?

Отож, ось справжня черга. Ви можете бачити, яка вона довга.

And again, as I said, we didn't have very much funding,

Як я вже казала, ми не мали серйозного фінансування.

so I had to reproduce it with virtual humans that were donated,

Довелося відтворювати це з віртуальними людьми, яких нам надали.

and people begged and borrowed favors to help me create the models

Люди робили усе можливе, щоб допомогти змоделювати ситуації

and make things as accurate as we could.

та відтворити події якомога точніше.

And then we tried to convey what happened that day

Ми спробували передати події того дня

with as much as accuracy as is possible.

з максимальною точністю.

(Video) Voice: There's too many people! There's too many people!

(Відео) Голос: Тут занадто багато людей! Тут занадто багато людей!

Voice: OK, he's having a seizure.

Голос: У нього приступ.

Voice: We need an ambulance.

Голос: Потрібна швидка.

Nonny de la Peña: So the man on the right,

Нонні де ла Пенья: Чоловік праворуч,

for him, he's walking around the body.

він ходить навколо тіла.

For him, he's in the room with that body.

Він знаходиться поряд з цим тілом.

Like, that guy is at his feet.

Той чоловік стоїть на ногах.

And even though, through his peripheral vision,

Та попри це, периферійним зором він бачить,

he can see that he's in this lab space,

що він є у цьому змодельованому середовищі.

he should be able to see that he's not actually on the street,

Він може бачити, що він не знаходиться безпосередньо на вулиці,

but he feels like he's there with those people.

але він відчуває, ніби він є там з тими людьми.

He's very cautious not to step on this guy

Він намагається не наступити на чоловіка,

who isn't really there, right?

якого там насправді немає.

So that piece ended up going to Sundance in 2012,

Цей репортаж опинився у Sundance у 2012.

a kind of amazing thing, and it was the first virtual reality film

Це було чудово. Це був фактично перший фільм, в якому було використано

ever, basically.

віртуальну реальність.

And when we went, I was really terrified.

Коли фільм вийшов, я справді злякалась.

I didn't really know how people were going to react

Я не знала, як люди будуть на це реагувати,

and what was going to happen.

і що може трапитися.

And we showed up with this duct-taped pair of goggles.

Ми прийшли з парою цих обклеєних кабелями окулярів.

(Video) Oh, you're crying. You're crying. Gina, you're crying.

(Відео) О, ти плачеш. Ти плачеш. Джино, ти плачеш.

So you can hear the surprise in my voice, right?

Ви можете чути здивування в моєму голосі, правда ж?

And this kind of reaction ended up being the kind of reaction we saw

Саме таку реакцію нам доводилося спостерігати

over and over and over:

знову і знову, і знову:

people down on the ground trying to comfort the seizure victim,

люди на майданчику намагалися зарадити жертві приступу,

trying to whisper something into his ear

промовляючи йому щось на вухо,

or in some way help, even though they couldn't.

чи допомогти у якийсь інший спосіб, хоча і не могли.

And I had a lot of people come out of that piece saying,

Було багато людей, які після сюжету казали:

"Oh my God, I was so frustrated. I couldn't help the guy,"

"Боже мій, я такий розчарований. Я не міг йому допомогти".

and take that back into their lives.

Це ставало частиною їхнього життя.

So after this piece was made,

Після завершення репортажу

the dean of the cinema school at USC, the University of Southern California,

декан факультету кінематографії Університету Південної Каліфорнії

brought in the head of the World Economic Forum to try "Hunger,"

привів голову Світового Економічного Форуму випробувати "Голод".

and he took off the goggles,

Він зняв окуляри

and he commissioned a piece about Syria on the spot.

і відразу ж замовив репортаж про Сирію.

And I really wanted to do something about Syrian refugee kids,

Я дуже хотіла зробити щось для дітей-біженців із Сирії,

because children have been the worst affected by the Syrian civil war.

тому що вони постраждали найбільше від громадянської війни в Сирії.

I sent a team to the border of Iraq to record material at refugee camps,

Я відправила команду на кордон Іраку, щоб записати матеріал у таборах біженців,

basically an area I wouldn't send a team now,

туди, куди б я не відправляла команду сьогодні,

as that's where ISIS is really operating.

оскільки там зараз діє ІГІЛ.

And then we also recreated a street scene

Потім ми також відтворили вуличну сцену,

in which a young girl is singing and a bomb goes off.

де молода дівчина співає, а поруч розривається бомба.

Now, when you're in the middle of that scene

Коли ви знаходитесь всередині цієї сцени

and you hear those sounds,

і чуєте ті звуки,

and you see the injured around you,

і бачите навколо себе поранених,

it's an incredibly scary and real feeling.

ви відчуваєте справжній неймовірний страх.

I've had individuals who have been involved in real bombings tell me

Люди, які пережили реальне бомбардування казали мені,

that it evokes the same kind of fear.

що сцена викликає такий же страх.

[The civil war in Syria may seem far away]

[Війна в Сирії може здаватися далекою]

[until you experience it yourself.]

[поки ви не відчуєте це самі]

(Girl singing)

(Дівчина співає)

(Explosion)

(Вибух)

[Project Syria]

[Проект "Сирія"]

[A virtual reality experience]

[Досвід віртуальної реальності]

NP: We were then invited to take the piece

Нонні: Потім нас запросили на зйомки

to the Victoria and Albert Museum in London.

до музею Вікторії та Альберта в Лондоні.

And it wasn't advertised.

Це не було прорекламовано.

And we were put in this tapestry room.

Нас пустили у кімнату з гобеленами.

There was no press about it,

Не було запрошеної преси,

so anybody who happened to walk into the museum to visit it that day

отже, кожен, хто випадково зайшов до музею того дня,

would see us with these crazy lights.

бачив нас з цими дивними лампами.

You know, maybe they would want to see the old storytelling of the tapestries.

Ну, розумієте, вони напевно хотіли почути старі історії про гобелени.

They were confronted by our virtual reality cameras.

Їх зустріли наші камери для віртуальної реальності.

But a lot of people tried it, and over a five-day run

Багато людей спробували їх, і протягом 5 днів роботи

we ended up with 54 pages of guest book comments,

ми мали 54 сторінки відгуків у гостьовій книзі.

and we were told by the curators there

Працівники музею сказали нам,

that they'd never seen such an outpouring.

що вони ще не бачили такої відвертості.

Things like, "It's so real," "Absolutely believable,"

Речі на кшталт "це так реально", "абсолютно правдоподібно",

or, of course, the one that I was excited about,

чи, звичайно, моє найулюбленіше:

"A real feeling as if you were in the middle of something

"Справжнє відчуття, ніби знаходишся всередині чогось,

that you normally see on the TV news."

що зазвичай бачиш по новинах".

So, it works, right? This stuff works.

Отож, це працює, правда? Ця річ працює.

And it doesn't really matter where you're from or what age you are --

І зовсім не важливо, звідки ви і скільки вам років -

it's really evocative.

вона викликає справжні емоції.

Now, don't get me wrong -- I'm not saying that when you're in a piece

Не зрозумійте мене неправильно, я не кажу, що коли ви у репортажі,

you forget that you're here.

ви забуваєте, що ви є тут.

But it turns out we can feel like we're in two places at once.

Але на ділі, ми можемо відчувати ніби ми є в двох місцях відразу.

We can have what I call this duality of presence,

Ми можемо мати, як я це називаю, "дуальність присутності",

and I think that's what allows me to tap into these feelings of empathy.

і я думаю, це дає мені змогу повністю зануритися у ці почуття співпереживання.

Right?

Вірно?

So that means, of course,

Звичайно, це означає,

that I have to be very cautious about creating these pieces.

що я повинна бути дуже обережною, створюючи ці проекти.

I have to really follow best journalistic practices

Я мушу слідувати найкращим журналістським практикам

and make sure that these powerful stories

і стежити, щоб ці потужні історії

are built with integrity.

будувалися неупереджено.

If we don't capture the material ourselves,

Якщо ми не фіксуємо матеріал самі,

we have to be extremely exacting

ми маємо бути дуже точними

about figuring out the provenance and where did this stuff come from

щодо визначення джерела та походження матеріалу

and is it authentic?

та його автентичності.

Let me give you an example.

Я наведу вам приклад.

With this Trayvon Martin case, this is a guy, a kid,

Був випадок з Трайвоном Мартіном. Хлопчина був ще дитиною,

who was 17 years old and he bought soda and a candy at a store,

йому було 17 років, і він купив содову та цукерки в магазині.

and on his way home he was tracked by a neighborhood watchman

Дорогою додому його вистежив дільничний інспектор

named George Zimmerman who ended up shooting and killing him.

на ім'я Джордж Зіммерман, який вистрілив і вбив хлопця.

To make that piece,

Щоб відтворити цю сцену,

we got the architectural drawings of the entire complex,

ми дістали креслення проекту цілого комплексу.

and we rebuilt the entire scene inside and out, based on those drawings.

Ми відтворили усю подію в деталях, опираючись на креслення.

All of the action

Інформацію про події

is informed by the real 911 recorded calls to the police.

ми дістали із записів дзвінків служби 911 до поліції.

And interestingly, we broke some news with this story.

І що цікаво, ми перетворили цю історію у важливу новину.

The forensic house that did the audio reconstruction, Primeau Productions,

Судові експерти із Primeau Productions, які реконструювали аудіозаписи,

they say that they would testify

сказали, що будуть свідчити про те,

that George Zimmerman, when he got out of the car,

що Джордж Зіммерман, вийшовши з машини,

he cocked his gun before he went to give chase to Martin.

навів зброю на Мартіна до того, як почав переслідувати його.

So you can see that the basic tenets of journalism,

Отож, ви можете бачити, що базові принципи журналістики

they don't really change here, right?

тут не міняються, чи не так?

We're still following the same principles that we would always.

Ми досі слідуємо тим самим принципам, що і завжди.

What is different is the sense of being on scene,

Різниця у відчутті перебування всередині самої події,

whether you're watching a guy collapse from hunger

чи ви спостерігаєте людину, яка гине від голоду,

or feeling like you're in the middle of a bomb scene.

чи відчуваєте, ніби ви в епіцентрі вибуху.

And this is kind of what has driven me forward with these pieces,

Це те, що привело мене до створення цих робіт

and thinking about how to make them.

та до роздумів над їх створенням.

We're trying to make this, obviously, beyond the headset, more available.

Звичайно, ми намагаємося зробити це доступнішим не лише для технологій.

We're creating mobile pieces like the Trayvon Martin piece.

Ми створюємо мобільні репортажі, як у історії Трайвона Мартіна.

And these things have had impact.

І ці речі справді мають вплив.

I've had Americans tell me that they've donated,

Американці казали, що жертвували прямі відрахування

direct deductions from their bank account, money to go to Syrian children refugees.

зі своїх банківських рахунків на потреби дітей-біженців із Сирії.

And "Hunger in LA," well, it's helped start

"Голод в Лос Анджелесі" допоміг започаткувати

a new form of doing journalism

нову форму журналістики,

that I think is going to join all the other normal platforms

яка, на мою думку, доєднається до інших звичайних платформ

in the future.

в майбутньому.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)