What we don't know about Europe's Muslim kids | Deeyah Khan

Translator: Crawford Hunt Reviewer: Joanna Pietrulewicz

Перекладач: Elena Artushenko Утверджено: Khrystyna Romashko

When I was a child, I knew I had superpowers.

В дитинстві я знала, що наділена суперсилою.

That's right.

Так, дійсно.

(Laughter)

(Сміх)

I thought I was absolutely amazing because I could understand

Я вважала себе надзвичайною, оскільки я могла зрозуміти

and relate to the feelings of brown people,

і розділити почуття темношкірих,

like my grandfather, a conservative Muslim guy.

таких як мій дідусь, -- консервативно налаштований мусульманин.

And also, I could understand my Afghan mother, my Pakistani father,

І, звичайно, я розуміла свою матір афганку, мого батька пакистанця,

not so religious but laid-back, fairly liberal.

-- не таких релігійних, більш стриманих і достатньо ліберальних у своїх поглядах.

And of course, I could understand

Також я могла зрозуміти

and relate to the feelings of white people.

і розділити почуття білих людей.

The white Norwegians of my country.

Білошкірих норвежців моєї країни.

You know, white, brown, whatever --

Знаєте, неважливо, -- білий, темношкірий,

I loved them all.

я всіх їх любила.

I understood them all,

Я їх всіх розуміла,

even if they didn't always understand each other;

навіть, якщо вони не завжди розуміли один одного;

they were all my people.

вони всі були для мене своїми.

My father, though, was always really worried.

Однак, мій батько був занепокоєний.

He kept saying that even with the best education,

Він стверджував, що навіть якщо я отримаю гарну освіту,

I was not going to get a fair shake.

до мене все одно не буде справедливого ставлення.

I would still face discrimination, according to him.

Він казав, що я буду, як і раніше, стикатися з дискримінацією.

And that the only way to be accepted by white people

Єдиний спосіб отримати визнання серед білих людей --

would be to become famous.

стати популярною.

Now, mind you, he had this conversation with me when I was seven years old.

Зауважте, -- він казав це мені у семирічному віці.

So while I'm seven years old, he said,

Отже, коли мені було сім, він сказав:

"Look, so it's either got to be sports, or it's got to be music."

"Дивись, ти можеш або піти у спорт, або займатись музикою".

He didn't know anything about sports -- bless him -- so it was music.

На щастя, він нічого не знав про спорт, отже, було обрано музику.

So when I was seven years old, he gathered all my toys, all my dolls,

Коли мені було сім років, я склала всі свої іграшки, ляльки

and he threw them all away.

і викинула їх.

In exchange he gave me a crappy little Casio keyboard and --

Взамін я отримала маленький поганенький синтезатор Casio і...

(Laughter)

(Сміх)

Yeah. And singing lessons.

Так. І уроки співу.

And he forced me, basically, to practice for hours and hours every single day.

Він фактично змусив мене щодня годинами навчатися грі та співу.

Very quickly, he also had me performing for larger and larger audiences,

Зовсім трохи часу минуло, а я виступала перед все більшими аудиторіями,

and bizarrely, I became almost a kind of poster child

і, що дивно, я стала практично "дитиною з обкладинки"

for Norwegian multiculturalism.

серед культурного різномаїття Норвегії.

I felt very proud, of course.

Звичайно, я цим дуже пишалась.

Because even the newspapers at this point

Тому, що на той момент навіть газети

were starting to write nice things about brown people,

почали писати добре про темношкірих людей,

so I could feel that my superpower was growing.

а я в цей час відчувала, як зростає моя суперсила.

So when I was 12 years old, walking home from school,

Коли мені будо дванадцять, я поверталась додому зі школи,

I took a little detour

я дещо змінила маршрут,

because I wanted to buy my favorite sweets called "salty feet."

щоб зайти по свої улюблені цукерки "солоні ніжки".

I know they sound kind of awful,

Я знаю, що звучить жахливо,

but I absolutely love them.

але я так їх любила.

They're basically these little salty licorice bits in the shape of feet.

По суті, це шматочки лакриці у формі ніжок.

And now that I say it out loud, I realize how terrible that sounds,

Коли я промовила назву вголос, то зрозуміла, як жахливо вона звучить,

but be that as it may, I absolutely love them.

але як би там не було, мені вони дуже подобались.

So on my way into the store,

На моєму шляху до крамниці

there was this grown white guy in the doorway blocking my way.

у дверях стояв дорослий білошкірий чоловік, закриваючи мені дорогу.

So I tried to walk around him, and as I did that, he stopped me

Я спробувала його обійти, але він зупинив мене

and he was staring at me,

і почав пильно придивлятися до мене,

and he spit in my face, and he said,

він плюнув мені в обличчя і сказав:

"Get out of my way

"Забирайся з дороги,

you little black bitch, you little Paki bitch,

ти маленька чорна шльондра, маленька пакистанська шльондра,

go back home where you came from."

повертайся звідки прийшла".

I was absolutely horrified.

Мене охопив жах.

I was staring at him.

Я витріщалась на нього.

I was too afraid to wipe the spit off my face,

Я була занадто налякана, щоб витерти плювок зі свого обличчя,

even as it was mixing with my tears.

навіть коли він змішався зі сльозами.

I remember looking around, hoping that any minute now,

Я пам'ятаю, як озиралась навкруги, щохвилини сподіваючись,

a grown-up is going to come and make this guy stop.

що підійде хто-небудь із дорослих і зупинить цього чоловіка.

But instead, people kept hurrying past me and pretended not to see me.

Але навпаки, люди поспіхом проходили повз мене, намагаючись не помічати.

I was very confused because I was thinking, well,

Я була збентежена, оскільки думала:

"My white people, come on! Where are they? What's going on?

"Ну, мої білі люди! Де ви? Що відбувається?"

How come they're not coming and rescuing me?"

Чому вони не йдуть і не рятують мене?"

So, needless to say, I didn't buy the sweets.

Зайве казати, що цукерок я не купила.

I just ran home as fast as I could.

Я бігла додому так швидко, як могла.

Things were still OK, though, I thought.

Я думала, що все буде добре, незважаючи на цю подію.

As time went on, the more successful I became,

З часом, чим успішнішою я ставала,

I eventually started also attracting harassment from brown people.

тим більше стала викликати занепокоєння у темношкірих людей.

Some men in my parent's community felt that it was unacceptable

Деякі знайомі чоловіки мого батька вважали неприйнятним

and dishonorable for a woman to be involved in music

і принизливим для жінки займатись музикою,

and to be so present in the media.

потрапляти до ЗМІ.

So very quickly, I was starting to become attacked at my own concerts.

Минуло зовсім небагато часу, як мене почали атакувати на власних концертах.

I remember one of the concerts, I was onstage, I lean into the audience

Пам'ятаю один із концертів, -- я стояла на сцені, нахилившись до публіки,

and the last thing I see is a young brown face,

і останнє, що я побачила - молоде темношкіре обличчя;

and the next thing I know is some sort of chemical is thrown in my eyes

наступне, що я зрозуміла, -- мені потрапила в очі якась хімічна рідина;

and I remember I couldn't really see and my eyes were watering

пам'ятаю, я нічого не бачила, з моїх очей крапали сльози,

but I kept singing anyway.

але я продовжувала співати.

I was spit in the face in the streets of Oslo, this time by brown men.

Мені плюнув в обличчя молодий, цього разу темношкірий чоловік на вулиці в Осло.

They even tried to kidnap me at one point.

Одного разу мене навіть намагались викрасти.

The death threats were endless.

Моєму життю постійно щось загрожувало.

I remember one older bearded guy stopped me in the street one time,

Пам'ятаю, як бородатий чоловік, старший за мене, зупинив на вулиці

and he said, "The reason I hate you so much

і сказав: "Я так сильно ненавиджу тебе

is because you make our daughters think

тому, що ти дозволяєш думати нашим дочкам,

they can do whatever they want."

неначе вони можуть робити все, що їм заманеться".

A younger guy warned me to watch my back.

Молодший чоловік попередив, щоб я пильнувала за собою.

He said music is un-Islamic and the job of whores,

Він сказав: "Музика протирічить ісламу і є роботою для шльондр.

and if you keep this up, you are going to be raped

Якщо ти будеш продовжувати цим займатися, тебе зґвалтують

and your stomach will be cut out so that another whore like you will not be born.

і розріжуть тобі живіт, щоб не народилась ще одна шльондра".

Again, I was so confused.

І я заплуталась знову.

I couldn't understand what was going on.

Я не могла зрозуміти, що відбувається.

My brown people now starting to treat me like this -- how come?

Мої темношкірі люди почали так до мене відноситись -- як таке могло статися?

Instead of bridging the worlds, the two worlds,

Замість того, щоб об'єднувати два світи,

I felt like I was falling between my two worlds.

я відчувала, як падаю у прірву між ними.

I suppose, for me, spit was kryptonite.

Припускаю, що той плювок в обличчя підірвав мою віру.

So by the time I was 17 years old,

Коли мені виповнилось сімнадцять,

the death threats were endless, and the harassment was constant.

загрози моєму життю не припинялися, мене постійно переслідували.

It got so bad, at one point my mother sat me down and said,

Справи стали настільки кепськими, що моя мати сказала:

"Look, we can no longer protect you, we can no longer keep you safe,

"Ми більше не можемо захистити тебе і забезпечити тобі безпеку,

so you're going to have to go."

ти мусиш поїхати".

So I bought a one-way ticket to London, I packed my suitcase and I left.

Отже, я купила квиток в один кінець до Лондона, зібрала валізу та поїхала.

My biggest heartbreak at that point was that nobody said anything.

Сильніше за все мені розбило серце мовчання оточуючих.

I had a very public exit from Norway.

Мій від'їзд із Норвегії був дуже публічним.

My brown people, my white people -- nobody said anything.

Ніхто з моїх темношкірих, білошкірих людей не промовив ані слова.

Nobody said, "Hold on, this is wrong.

Ніхто не сказав: "Тримайся, -- те, що відбувається -- неправильно.

Support this girl, protect this girl, because she is one of us."

Підтримайте цю дівчину, захистість її -- вона одна із нас".

Nobody said that.

Ніхто цього не сказав.

Instead, I felt like -- you know at the airport,

Навпаки, я відчувала себе як валіза в аеропорту,

on the baggage carousel you have these different suitcases

яка лежить на багажній стрічці серед інших,

going around and around,

які кружляють по колу,

and there's always that one suitcase left at the end,

серед яких завжди лишається одна вкінці,

the one that nobody wants, the one that nobody comes to claim.

яка нікому не потрібна, яку ніхто не забирає.

I felt like that.

Ось таке в мене було відчуття.

I'd never felt so alone. I'd never felt so lost.

Я ніколи не відчувала себе такою самотньою і розгубленою.

So, after coming to London, I did eventually resume my music career.

Приїхавши до Лондона, я нарешті продовжила свою музичну кар'єру.

Different place, but unfortunately the same old story.

Нове місце, але на жаль, та сама історія.

I remember a message sent to me saying that I was going to be killed

Пам'ятаю, як отримала повідомлення, в якому писали, що мене вб'ють,

and that rivers of blood were going to flow

потечуть криваві ріки,

and that I was going to be raped many times before I died.

і перед смертю мене буде зґвалтовано багато разів.

By this point, I have to say,

Маю сказати, до цього часу

I was actually getting used to messages like this,

я отримувала повідомлення подібні до цього,

but what became different was that now they started threatening my family.

але потім почали надсилати загрози на адресу моєї родини.

So once again, I packed my suitcase, I left music and I moved to the US.

І знову я спакувала валізу, залишила музику і переїхала до США.

I'd had enough.

З мене було досить.

I didn't want to have anything to do with this anymore.

Я більше не хотіла цього терпіти.

And I was certainly not going to be killed for something

І вже точно не хотіла бути вбитою за те,

that wasn't even my dream -- it was my father's choice.

що навіть не було моєю мрією, -- це був вибір мого батька.

So I kind of got lost.

Я була розгублена.

I kind of fell apart.

Наче розпадалась на частини.

But I decided that what I wanted to do

Але я вирішила, чим хочу займатися в подальшому,

is spend the next however many years of my life

чому присвятити наступні роки свого життя,

supporting young people

підтримуючи молодь,

and to try to be there in some small way,

намагаючись зробити хоч невеликий вклад у цю справу,

whatever way that I could.

наскільки я можу.

I started volunteering for various organizations

Я стала волонтером у у різних організаціях,

that were working with young Muslims inside of Europe.

які працювали з ісламською молоддю у Європі.

And, to my surprise, what I found was

І, на мій подив, я дізналась,

so many of these young people were suffering and struggling.

як багато молоді страждає та бореться.

They were facing so many problems with their families and their communities

Перед ними повставало безліч проблем, пов'язаних із сім'ями та суспільством,

who seemed to care more about their honor and their reputation

які, здавалося, опікуються своєю гідністю та репутацією більше,

than the happiness and the lives of their own kids.

ніж щастям та життям власних дітей.

I started feeling like maybe I wasn't so alone, maybe I wasn't so weird.

Я почала відчувати, що, певно, не була такою одинокою та дивною.

Maybe there are more of my people out there.

Ймовірно, моїх людей з такими проблемами багато.

The thing is, what most people don't understand

Справа в тому, що більшість не розуміє,

is that there are so many of us growing up in Europe

що нас так багато зростає в Європі,

who are not free to be ourselves.

не маючи можливості бути самими собою.

We're not allowed to be who we are.

Нам не дозволено бути тими, хто ми є.

We are not free to marry

Нам не можна одружуватися

or to be in relationships with people that we choose.

або будувати стосунки з людьми, яких обираємо ми.

We can't even pick our own career.

Нам навіть не можна обрати кар'єру.

This is the norm in the Muslim heartlands of Europe.

Це норма для мусульман, які проживають у центрі Європи.

Even in the freest societies in the world, we're not free.

Навіть у найвільніших суспільствах в світі у нас немає свободи.

Our lives, our dreams, our future does not belong to us,

Наше життя, мрії, майбутнє нам не належать,

it belongs to our parents and their community.

-- все це в руках наших батьків та суспільства.

I found endless stories of young people

Я дізналась безліч історій молодих людей,

who are lost to all of us,

які втрачені для усіх нас,

who are invisible to all of us

яких ми не бачимо,

but who are suffering, and they are suffering alone.

але вони страждають. Страждають в самотності.

Kids we are losing to forced marriages, to honor-based violence and abuse.

Діти примусово одружуються, піддаються насиллю, жорстокому поводженню.

Eventually, I realized after several years of working with these young people,

Після кількох років роботи з молоддю я нарешті зрозуміла,

that I will not be able to keep running.

що ми не в змозі від цього втекти.

I can't spend the rest of my life being scared and hiding

Я не можу провести решту свого життя переховуючись у страху;

and that I'm actually going to have to do something.

власне, я маю щось зробити.

And I also realized that my silence, our silence,

Також я зрозуміла, що моє мовчання, наше мовчання

allows abuse like this to continue.

дозволяє цьому продовжуватись далі.

So I decided that I wanted to put my childhood superpower to some use

Я захотіла застосувати свою дитячу суперсилу з користю, --

by trying to make people on the different sides of these issues understand

допомагаючи людям по обидві сторони зрозуміти,

what it's like to be a young person stuck between your family and your country.

як воно, бути молодою людиною, яка розривається між родиною та країною.

So I started making films, and I started telling these stories.

Я почала розповідати ці історії, знімаючи фільми.

And I also wanted people to understand the deadly consequences of us

Я хочу, щоб люди зрозуміли, що наслідки смертельні,

not taking these problems seriously.

якщо не ставитись серйозно до цих проблем.

So the first film I made was about Banaz.

Мій перший фільм був про Баназ.

She was a 17-year-old Kurdish girl in London.

Вона була 17-річною курдською дівчиною, жила в Лондоні.

She was obedient, she did whatever her parents wanted.

Вона була слухняною, робила все, що казали батьки.

She tried to do everything right.

Вона намагалась все робити правильно.

She married some guy that her parents chose for her,

Вона вийшла заміж за хлопця, якого обрали батьки,

even though he beat and raped her constantly.

не дивлячись на те, що він постійно бив і ґвалтував її.

And when she tried to go to her family for help, they said,

Коли вона прагнула порятунку у своїй родині, вони казали:

"Well, you got to go back and be a better wife."

"Ну, повертайся додому і будь кращою дружиною".

Because they didn't want a divorced daughter on their hands

Вони не хотіли залишатись з розведеною донькою на плечах,

because, of course, that would bring dishonor on the family.

оскільки це зганьбить їхню сім'ю.

She was beaten so badly her ears would bleed,

Він бив її так сильно, що в неї йшла вухами кров;

and when she finally left and she found a young man that she chose

врешті вона покинула чоловіка, зустріла юнака, який їй сподобався,

and she fell in love with,

і вони покохали один одного,

the community and the family found out

та коли громада та сім'я дізнались про це,

and she disappeared.

вона зникла.

She was found three months later.

Її знайшли три місяці потому.

She'd been stuffed into a suitcase and buried underneath the house.

Її засунули у валізу і поховали біля будинку.

She had been strangled, she had been beaten to death

Її душили та забили до смерті

by three men, three cousins, on the orders of her father and uncle.

троє чоловіків, -- три кузени, за наказом її батька та дядька.

The added tragedy of Banaz's story

Історія Баназ стає ще драматичнішою,

is that she had gone to the police in England five times asking for help,

коли ми дізнаємось, що вона зверталась по допомогу до поліції Англії п'ять разів,

telling them that she was going to be killed by her family.

розповідаючи про те, що її сім'я збирається її вбити.

The police didn't believe her so they didn't do anything.

Поліція не повірила і нічого не вдіяла.

And the problem with this

Справа не лише в тому, що

is that not only are so many of our kids facing these problems

така проблема повстає перед багатьма дітьми

within their families and within their families' communities,

в сім'ях і громадах,

but they're also meeting misunderstandings

а в тому, що їх неправильно розуміють

and apathy in the countries that they grow up in.

та ігнорують в країнах, в яких вони ростуть.

When their own families betray them, they look to the rest of us,

Коли вони зраджені власними родинами, вони звертаються до нас, --

and when we don't understand,

і якщо ми їх не розуміємо,

we lose them.

ми їх втрачаємо.

So while I was making this film, several people said to me,

Коли я працювала над фільмом, декілька людей казали мені:

"Well, Deeyah, you know, this is just their culture,

"Ну, Діа, ти розумієш, це просто їхня культура,

this is just what those people do to their kids

це їхні взаємини з дітьми,

and we can't really interfere."

ми не можемо втручатися".

I can assure you being murdered is not my culture.

Можу вас запевнити, -- бути жертвою вбивства -- це не моя культура.

You know?

Розумієте?

And surely people who look like me,

Без сумніву, люди, які виглядають як я,

young women who come from backgrounds like me,

молоді жінки, у яких було оточення подібне до мого,

should be subject to the same rights, the same protections

повинні мати такі самі права і розраховувати на захист,

as anybody else in our country, why not?

як і будь-хто інший у вашій країні, чи не так?

So, for my next film, I wanted to try and understand

У своєму наступному фільмі я хотіла та намагалася зрозуміти,

why some of our young Muslim kids in Europe

чому деякі діти-мусульмани в Європі

are drawn to extremism and violence.

звертаються до екстремізму та насилля.

But with that topic,

Але паралельно із цим

I also recognized that I was going to have to face my worst fear:

я зрозуміла, що дивлюсь в обличчя свому найбільшому жаху:

the brown men with beards.

темношкірим чоловікам з бородою.

The same men, or similar men,

Таким самим чи схожим чоловікам

to the ones that have hounded me for most of my life.

на тих, хто ганьбив мене більшу частину мого життя.

Men that I've been afraid of most of my life.

Чоловіки, яких я боялась майже все життя.

Men that I've also deeply disliked,

Чоловіки, яких я ненавиділа

for many, many years.

протягом багатьох років.

So I spent the next two years interviewing convicted terrorists,

Отже, наступні два роки я присвятила спілкуванню з ув'язненими терористами,

jihadis and former extremists.

джахідами та екстремістами.

What I already knew, what was very obvious already,

Я дізналась те, що було очевидним, --

was that religion, politics, Europe's colonial baggage,

що релігія, політика, колоніальне минуле Європи,

also Western foreign policy failures of recent years,

провали у зовнішній політиці Заходу протягом декількох минулих років,

were all a part of the picture.

були частинами загальної картини.

But what I was more interested in finding out was what are the human,

Все ж, мене більше цікавив людський фактор,

what are the personal reasons

особисті причини,

why some of our young people are susceptible to groups like this.

чому молоді люди піддаються впливу таких груп.

And what really surprised me was that I found wounded human beings.

Що мене здійсно здивувало, -- я зустрілась з покаліченими людськими долями.

Instead of the monsters that I was looking for,

Замість монстрів, яких я шукала,

that I was hoping to find --

яких сподівалась знайти --

quite frankly because it would have been very satisfying --

чесно і прямо кажучи, від чого я думала отримати задоволення,

I found broken people.

я зустрілась зі зламаними людьми.

Just like Banaz,

Так само як Баназ,

I found that these young men were torn apart

я дізналася, що ці молоді люди страждали,

from trying to bridge the gaps

намагаючись побудувати міст через провалля

between their families and the countries that they were born in.

між їхніми сім'ями та країнами, в яких вони народились.

And what I also learned is that extremist groups, terrorist groups

Також я дізналась, що екстремістські та терористичні групи

are taking advantage of these feelings of our young people

наживаються на почуттях молодих людей,

and channeling that -- cynically -- channeling that toward violence.

цинічно спрямовуючи ці почуття на шлях насилля.

"Come to us," they say.

Закликають: "Приєднуйся до нас,

"Reject both sides, your family and your country

відмовся від своєї сім'ї, від своєї країни, --

because they reject you.

вони ж відмовились від тебе.

For your family, their honor is more important than you

Для твоєї сім'ї власна гідність важливіша за тебе,

and for your country,

так само, як і для країни;

a real Norwegian, Brit or a French person will always be white and never you."

справжні норвежці, британці або французи завжди будуть білими, а ти -- ніколи.

They're also promising our young people the things that they crave:

Крім того, вони обіцяють молоді саме те, що ті бажають:

significance, heroism, a sense of belonging and purpose,

значимість, героїзм, відчуття приналежності та призначення

a community that loves and accepts them.

у спільноті, яка їх любить та приймає.

They make the powerless feel powerful.

Вони допомагають слабким відчути силу.

The invisible and the silent are finally seen and heard.

Непомітні і тихі нарешті стають поміченими і почутими.

This is what they're doing for our young people.

Ось, що вони роблять з молодими людьми.

Why are these groups doing this for our young people and not us?

Чому такі угрупування дають це все нашій молоді, а не ми?

The thing is,

Справа в тому,

I'm not trying to justify

я не намагаюсь виправдати

or excuse any of the violence.

або пробачити будь-який прояв насилля.

What I am trying to say is that we have to understand

Я намагаюсь донести те, що ми маємо зрозуміти, --

why some of our young people are attracted to this.

чому деякі молоді люди знаходять це привабливим для себе.

I would like to also show you, actually --

До того, я хотіла продемонструвати, власне,

these are childhood photos of some of the guys in the film.

ці дитячі фото деяких хлопців з фільму.

What really struck me is that so many of them --

Мене глибоко вразило те, що багато з них,

I never would have thought this --

а я би ніколи не подумала,

but so many of them have absent or abusive fathers.

або не мають батька взагалі, або він був жорстоким.

And several of these young guys

Декілька з цих молодих людей

ended up finding caring and compassionate father figures

знайшли турботливого та співчутливого батька в обличчі

within these extremist groups.

екстремістських груп.

I also found men brutalized by racist violence,

Також я зустрілася з чоловіком, розлюченим через насилля на ґрунті расизму,

but who found a way to stop feeling like victims

який позбавився від відчуття жертви

by becoming violent themselves.

зайнявши місце ґвалтівника.

In fact, I found something, to my horror, that I recognized.

Фактично, я дізналася і зрозуміла жахливі речі.

I found the same feelings that I felt as a 17-year-old as I fled from Norway.

Мене охопило те саме відчуття, як і у 17 років, коли я поїхала з Норвегії.

The same confusion, the same sorrow,

Така сама спантеличеність, сум,

the same feeling of being betrayed

відчуття зради

and not belonging to anyone.

та повної самотності.

The same feeling of being lost and torn between cultures.

Таке саме відчуття загубленості та прірви між культурами.

Having said that, I did not choose destruction,

Кажучи це, я не хочу йти руйнівним шляхом.

I chose to pick up a camera instead of a gun.

Я обрала камеру замість пістолета.

And the reason I did that is because of my superpower.

Причина -- це моя суперсила.

I could see that understanding is the answer, instead of violence.

Я зрозуміла, що насилля -- не відповідь, треба розуміти проблему.

Seeing human beings

Я бачила людей,

with all their virtues and all their flaws

з усіма їх позитивними сторонами та недоліками,

instead of continuing the caricatures:

не варто й далі хибно ділити:

the us and them, the villains and victims.

ми і вони, злочинці і жертви.

I'd also finally come to terms with the fact

Нарешті я прийшла до висновку,

that my two cultures didn't have to be on a collision course

що мої дві культури не мають протирічити одна одній, --

but instead became a space where I found my own voice.

навпаки, вони надали можливість мені прислухатись до себе.

I stopped feeling like I had to pick a side,

Мене покинуло відчуття, що я маю прийняти певну сторону,

but this took me many, many years.

але на це пішло багато років.

There are so many of our young people today

Наразі так багато молоді

who are struggling with these same issues,

страждає від тих самих проблем,

and they're struggling with this alone.

вони страждають наодинці з собою.

And this leaves them open like wounds.

І це залишає по собі рани.

And for some, the worldview of radical Islam

Для деяких світосприйняття зі сторони радикального ісламу --

becomes the infection that festers in these open wounds.

наче інфекція, яка потрапляє у відкриті рани.

There's an African proverb that says,

Як каже африканське прислів'я:

"If the young are not initiated into the village,

"Якщо молодь не отримала настанов у селищі,

they will burn it down just to feel its warmth."

вона його спалить задля того, щоб зігрітися".

I would like to ask --

Мені хотілося б запитати

to Muslim parents and Muslim communities,

у батьків-мусульман та у мусульманської спільноти:

will you love and care for your children

ви будете любити своїх дітей, піклуватися про них,

without forcing them to meet your expectations?

не примушуючи відповідати вашим очікуванням?

Can you choose them instead of your honor?

Чи виберете ви їх замість вашої гідності?

Can you understand why they're so angry and alienated

Ви можете збагнути, чому вони стають такими злими та чужими,

when you put your honor before their happiness?

коли ви ставите вашу гідність вище за їхнє щастя?

Can you try to be a friend to your child

Ви можете спробувати бути другом своїй дитині,

so that they can trust you

так, щоб вона змогла вам довіряти,

and want to share with you their experiences,

розповідати про свої справи,

rather than having to seek it somewhere else?

а не шукала когось іншого для цього?

And to our young people tempted by extremism,

Для нашої молоді, яку вабить естремізм,

can you acknowledge that your rage is fueled by pain?

чи можете ви припустити, що ваша злість породжена болем?

Will you find the strength to resist those cynical old men

Чи знайдете ви сили протистояти тому цинічному старому чоловіку,

who want to use your blood for their own profits?

який жадає вашої крові задля власної вигоди?

Can you find a way to live?

Ви можете знайти шлях у житті?

Can you see that the sweetest revenge

Ви бачите, що найсолодшою помстою

is for you to live a happy, full and free life?

буде ваше щасливе, повноцінне та вільне життя?

A life defined by you and nobody else.

Життя, яким керуєте ви, а не хтось інший.

Why do you want to become just another dead Muslim kid?

Чому ви хочете стати ще одною мертвою мусульманською дитиною?

And for the rest of us, when will we start listening to our young people?

Хочу поставити питання нам усім - коли ми дослухатимемося до нашої молоді?

How can we support them

Як можемо підтримати їх,

in redirecting their pain into something more constructive?

трансформуючи біль у щось більш конструктивне?

They think we don't like them.

Вони думають, ми їх не любимо.

They think we don't care what happens to them.

Вони вважають, що ми не вболіваємо за їхнє щастя.

They think we don't accept them.

Вони впевнені, що ми не приймаємо їх такими, якими вони є.

Can we find a way to make them feel differently?

Чи можемо ми змінити їхню думку?

What will it take for us to see them and notice them

Що нам потрібно зробити, щоб звернути увагу і попередити,

before they become either the victims or the perpetrators of violence?

до того, як вони стануть жертвами або злочинцями?

Can we make ourselves care about them and consider them to be our own?

Як ми можемо потурбуватися про них і переконати їх бути самими собою.

And not just be outraged when the victims of violence look like ourselves?

А не просто обурюватися, коли жертви насилля виглядають, як ми самі?

Can we find a way to reject hatred and heal the divisions between us?

Ми можемо знайти спосіб відкинути ненависть і подолати суперечності?

The thing is we cannot afford to give up on each other or on our kids,

Ми думаємо, що не можемо дозволити собі пробачити один одного або наших дітей,

even if they've given up on us.

навіть, коли вони пробачили нас.

We are all in this together.

Це наша спільна проблема.

And in the long term, revenge and violence will not work against extremists.

У довгостроковій перспективі помста і насилля не спрацюють проти екстремістів.

Terrorists want us to huddle in our houses in fear,

Терористи хочуть, щоб ми сховалися вдома, охоплені жахом,

closing our doors and our hearts.

замикаючи двері і свої серця.

They want us to tear open more wounds in our societies

Вони хочуть завдати ран нашому супільству,

so that they can use them to spread their infection more widely.

тим самим сильніше поширюючи інфекцію.

They want us to become like them:

Вони хочуть, щоб ми стали схожими на них:

intolerant, hateful and cruel.

нетерпимими, сповненими ненависті та жорстокими.

The day after the Paris attacks,

Наступного дня після теракту в Парижі

a friend of mine sent this photo of her daughter.

мій друг надіслав мені фото своєї доньки.

This is a white girl and an Arab girl.

Це білошкіра дівчинка та дівчинка-арабка.

They're best friends.

Вони -- найкращі подруги.

This image is the kryptonite for extremists.

Це фото - слабке місце екстремістів.

These two little girls with their superpowers

Ці дві маленькі дівчинки з їхньою суперсилою

are showing the way forward

вказують шлях

towards a society that we need to build together,

до побудови суспільства, яке ми маємо побудувати разом,

a society that includes and supports,

суспільство, в якому є підтримка

rather than rejects our kids.

замість нехтування нашими дітьми.

Thank you for listening.

Дякую за увагу.

(Applause)

(Оплески)