Vincent Cochetel: I was held hostage for 317 days. Here's what I thought about…

Перекладач: Solomiya Kholyavko Утверджено: Hanna Leliv

I cannot forget them.

Я не можу їх забути.

Their names were Aslan, Alik, Andrei,

Їхні імена Аслан, Алік, Андрей

Fernanda, Fred, Galina, Gunnhild,

Фернанда, Фред, Ґаліна, Ґангілд

Hans, Ingeborg, Matti, Natalya,

Ганс, Інґеборґ, Матті, Наталія,

Nancy, Sheryl, Usman, Zarema,

Ненсі, Шеріл, Усман, Зарема,

and the list is longer.

і список є довшим.

For many, their existence, their humanity,

Для багатьох їхнє існування, їхня людяність

has been reduced to statistics,

скоротились до статистики,

coldly recorded as "security incidents."

сухо зазначені як "випадки, пов'язані із порушенням безпеки".

For me, they were colleagues

Для мене вони були колегами,

belonging to that community of humanitarian aid workers

які належали до спільноти працівників гуманітарної допомоги,

that tried to bring a bit of comfort

яка намагалась забезпечити комфортом

to the victims of the wars in Chechnya in the '90s.

жертв війни у Чечні в 90-х.

They were nurses, logisticians, shelter experts,

Вони були медсестрами, логістами, експертами із забезпечення житла,

paralegals, interpreters.

помічниками юристів, перекладачами.

And for this service, they were murdered,

І за це їх вбили,

their families torn apart,

їхні сім'ї спустошили,

and their story largely forgotten.

а їхні історії здебільшого забули.

No one was ever sentenced for these crimes.

Нікого не покарали за ці злочини.

I cannot forget them.

Я не можу їх забути.

They live in me somehow,

Вони певним чином живуть в мені,

their memories giving me meaning every day.

згадки про них щодня дають моєму життю значення.

But they are also haunting the dark street of my mind.

Але вони також переслідують мене, темні провулки мого розуму.

As humanitarian aid workers,

Як працівники гуманітарної допомоги,

they made the choice to be at the side of the victim,

вони вирішили перебувати на стороні жертви,

to provide some assistance, some comfort, some protection,

надавати допомогу, забезпечувати комфортом, безпекою,

but when they needed protection themselves,

але коли вони самі потребували захисту,

it wasn't there.

його не було.

When you see the headlines of your newspaper these days

На сьогоднішній день, коли ви бачите заголовки вашої газети

with the war in Iraq or in Syria --

про війну в Іраку чи в Сирії -

aid worker abducted, hostage executed --

викрадений волонтер, страчений заручник -

but who were they?

але ким вони були?

Why were they there?

Чому вони були там?

What motivated them?

Що їх мотивувало?

How did we become so indifferent to these crimes?

Як ми стали настільки байдужими до таких злочинів?

This is why I am here today with you.

Саме тому я сьогодні є з вами.

We need to find better ways to remember them.

Нам потрібен кращий спосіб, щоб їх пам'ятати.

We also need to explain the key values to which they dedicated their lives.

Нам також потрібно пояснити основні цінності, яким вони присвятили своє життя.

We also need to demand justice.

Ми також повинні вимагати справедливості.

When in '96 I was sent

Коли 1996 року Управління Верховного комісара ООН у справах біженців

by the United Nations High Commissioner for Refugees to the North Caucasus,

відправило мене в Північний Кавказ,

I knew some of the risks.

я усвідомлював певний ризик.

Five colleagues had been killed,

П'ятьох колег було вбито,

three had been seriously injured,

троє були важко поранені,

seven had already been taken hostage.

сімох взяли в заручники.

So we were careful.

Тому ми були обережними.

We were using armored vehicles, decoy cars,

Ми використовували бронетехніку, імітації машин,

changing patterns of travel, changing homes,

змінювали напрями подорожі, змінювали домівки,

all sorts of security measures.

вживали всіх заходів безпеки.

Yet on a cold winter night of January '98, it was my turn.

Тим не менше, холодної зимової ночі січня 1998, настала моя черга.

When I entered my flat in Vladikavkaz with a guard,

Коли я з охоронцем зайшов в свою квартиру у Владикавказі,

we were surrounded by armed men.

нас оточили озброєні чоловіки.

They took the guard, they put him on the floor,

Вони взяли охоронця, поклали на підлогу,

they beat him up in front of me,

вони били його прямо переді мною,

tied him, dragged him away.

зв'язали і відволокли геть.

I was handcuffed, blindfolded, and forced to kneel,

На мене одягли наручники, зав'язали очі і змусили стати на коліна,

as the silencer of a gun pressed against my neck.

тоді як глушник пістолета вперся в мою шию.

When it happens to you,

Коли з вами таке відбувається,

there is no time for thinking, no time for praying.

немає часу для роздумів, для молитви.

My brain went on automatic,

Мій мозок працював автоматично,

rewinding quickly the life I'd just left behind.

швидко перемотуючи життя, яке я щойно залишив позаду.

It took me long minutes to figure out

Мені знадобився час, щоб зрозуміти,

that those masked men there were not there to kill me,

що люди в масках були там не для того щоб вбити мене,

but that someone, somewhere, had ordered my kidnapping.

але тому, що хтось і десь наказав мене викрасти.

Then a process of dehumanization started that day.

Того ж дня почався процес дегуманізації.

I was no more than just a commodity.

Тоді я був нічим більшим ніж просто товаром.

I normally don't talk about this,

Зазвичай я про це не говорю,

but I'd like to share a bit with you some of those 317 days of captivity.

проте я б хотів трішки поділитися з вами деякими з тих 317 днів, проведених в полоні.

I was kept in an underground cellar,

Мене тримали в підвалі,

total darkness,

суцільна темрява

for 23 hours and 45 minutes every day,

впродовж 23 годин та 45 хвилин щодня,

and then the guards would come, normally two.

а тоді приходили охоронці, як правило, двоє.

They would bring a big piece of bread,

Вони приносили великий шматок хліба,

a bowl of soup, and a candle.

миску супу і свічку.

That candle would burn for 15 minutes,

Та свічка горіла 15 хвилин,

15 minutes of precious light,

15 хвилин дорогоцінного світла,

and then they would take it away, and I returned to darkness.

тоді вони її забирали, і я повертався в темряву.

I was chained by a metal cable to my bed.

Мене прикували металевим дротом до ліжка.

I could do only four small steps.

Я міг зробити лише чотири маленьких кроки.

I always dreamt of the fifth one.

Я завжди мріяв про п'ятий.

And no TV, no radio, no newspaper, no one to talk to.

Ні телевізора, ні радіо ні газети, нікого, з ким можна поговорити.

I had no towel, no soap, no toilet paper,

В мене не було рушника, мила, туалетного паперу,

just two metal buckets open, one for water, for one waste.

лише два відкритих металевих відер - один для води, інший для відходів.

Can you imagine that mock execution can be a pastime for guards

Чи можете собі уявити, що інсценована страта може бути розвагою для охоронців,

when they are sadistic or when they are just bored or drunk?

коли вони садисти чи коли їм просто нудно або ж вони п'яні?

We are breaking my nerves very slowly.

Ми повільно розхитуємо мої нерви.

Isolation and darkness are particularly difficult to describe.

Ізоляцію й темряву особливо важко описати.

How do you describe nothing?

Як описати ніщо?

There are no words for the depths of loneliness I reached

Нема слів, щоб описати глибину самотності, яку я досягнув

in that very thin border between sanity and madness.

на цій тоненькій межі між здоровим глуздом та божевіллям.

In the darkness, sometimes I played imaginary games of checkers.

Інколи в темряві я грав в уявні шашки.

I would start with the black,

Я починав з чорних,

play with the white,

грав білими,

back to the black trying to trick the other side.

повертався до чорних, намагаючись перехитрити іншу сторону.

I don't play checkers anymore.

Більше я не граю в шашки.

I was tormented by the thoughts of my family and my colleague, the guard, Edik.

Мене мучили думки про мою сім'ю і моїх колег, охоронця Едіка.

I didn't know what had happened to him.

Я не знав, що з ним сталося.

I was trying not to think,

Я намагався не думати,

I tried to fill up my time

я заповнював час

by doing all sorts of physical exercise on the spot.

різними можливими фізичними вправами на місці.

I tried to pray, I tried all sorts of memorization games.

Я намагався молитися, пробував усі види ігор для пам'яті.

But darkness also creates images and thoughts that are not normal.

Але темрява також створює образи та думки, які не є нормальними.

One part of your brain wants you to resist, to shout, to cry,

Одна частина твого мозку хоче, щоб ти протистояв, кричав, плакав,

and the other part of the brain orders you to shut up

інша ж наказує тобі замовкнути

and just go through it.

і просто пройти крізь все це.

It's a constant internal debate; there is no one to arbitrate.

Це постійні внутрішні дебати, немає нікого, хто б розсудив.

Once a guard came to me, very aggressively, and he told me,

Одного разу до мене прийшов охоронець і дуже агресивно сказав мені:

"Today you're going to kneel and beg for your food."

"Сьогодні ти станеш на коліна і проситимеш їжу".

I wasn't in a good mood, so I insulted him.

Я був у поганому настрої, тому образив його.

I insulted his mother, I insulted his ancestors.

Я образив його матір, його предків.

The consequence was moderate: he threw the food into my waste.

Наслідки були стриманими: він викинув мою їжу у відходи.

The day after he came back with the same demand.

Наступного дня він прийшов з такою ж вимогою.

He got the same answer,

Він отримав таку ж відповідь,

which had the same consequence.

котра мала такі ж наслідки.

Four days later, the body was full of pain.

Через чотири дні тіло пронизував біль.

I didn't know hunger hurt so much when you have so little.

Я не знав, що голод настільки мучить, коли ти й так мало їсиш.

So when the guards came down,

Тому коли прийшли вартові,

I knelt.

я став на коліна.

I begged for my food.

Я просив їжу.

Submission was the only way for me to make it to another candle.

Покора була єдиним способом дожити до наступної свічки.

After my kidnapping,

Після мого викрадення

I was transferred from North Ossetia to Chechnya,

мене відправили з Північної Осетії в Чечню,

three days of slow travel in the trunks of different cars,

три дні повільної подорожі в багажниках різних автівок,

and upon arrival, I was interrogated

і по приїзді мене допитував

for 11 days by a guy called Ruslan.

впродовж 11 днів чоловік на ім'я Руслан.

The routine was always the same:

Процедура була завжди однакова:

a bit more light, 45 minutes.

дещо більше світла, 45 хвилин.

He would come down to the cellar,

Він спускався в підвал,

he would ask the guards to tie me on the chair,

наказував варті прив'язати мене до стільця

and he would turn on the music loud.

і вмикав голосно музику.

And then he would yell questions.

А тоді горланив запитання.

He would scream. He would beat me.

Він кричав. Він бив мене.

I'll spare you the details.

Я уникну деталей.

There are many questions I could not understand,

Було багато питань, яких я не розумів,

and there are some questions I did not want to understand.

і були такі, які я не хотів розуміти.

The length of the interrogation was the duration of the tape:

Тривалість допиту була рівноцінна тривалості платівки.

15 songs, 45 minutes.

15 пісень, 45 хвилин.

I would always long for the last song.

Я постійно жадав останньої пісні.

On one day, one night in that cellar, I don't know what it was,

Одного дня, однієї ночі в тому підвалі, не знаю, коли це було,

I heard a child crying above my head,

я почув плач дитини над своєю головою,

a boy, maybe two or three years old.

це був хлопчик, можливо, 2-3 років.

Footsteps, confusion, people running.

Кроки, спантеличення, люди, що бігали.

So when Ruslan came the day after,

Тому коли Руслан прийшов наступного дня,

before he put the first question to me,

перед тим, як він поставив мені перше запитання,

I asked him, "How is your son today? Is he feeling better?"

я спитав його: "Як сьогодні почувається твій син? Йому краще?"

Ruslan was taken by surprise.

Руслан був здивований.

He was furious that the guards may have leaked some details

Він розлютився, що варта, ймовірно, розповіла деякі деталі

about his private life.

його особистого життя.

I kept talking about NGOs supplying medicines to local clinics

Я продовжував розповідати, що НДО постачають ліки місцевим клінікам,

that may help his son to get better.

які, можливо, допоможуть його сину одужати.

And we talked about education, we talked about families.

Ми розмовляли про освіту, про сім'ю.

He talked to me about his children.

Він розповів мені про своїх дітей.

I talked to him about my daughters.

Я розповів йому про своїх доньок.

And then he'd talk about guns, about cars, about women,

А тоді він розповідав про зброю, про автівки, про жінок,

and I had to talk about guns, about cars, about women.

і я був змушений говорити про зброю, про автівки, про жінок.

And we talked until the last song on the tape.

І так ми говорили аж до останньої пісні на записі.

Ruslan was the most brutal man I ever met.

Руслан був найбрутальнішою людиною, яку я коли-небудь зустрічав.

He did not touch me anymore.

Більше він мене не чіпав.

He did not ask any other questions.

Він не ставив жодних запитань.

I was no longer just a commodity.

Більше я не був лише товаром.

Two days after, I was transferred to another place.

Через два дні мене відправили в інше місце.

There, a guard came to me, very close -- it was quite unusual --

Там до мене дуже близько підійшов вартовий, що було доволі незвично,

and he said with a very soft voice, he said,

і сказав дуже м'яким голосом:

"I'd like to thank you

"Я б хотів вам подякувати

for the assistance your organization provided my family

за допомогу, яку ваша організація надала моїй сім'ї,

when we were displaced in nearby Dagestan."

коли нас переселили в ближній Дагестан".

What could I possibly reply?

Як я міг на це відповісти?

It was so painful. It was like a blade in the belly.

Це було так боляче. Наче лезо в животі.

It took me weeks of internal thinking to try to reconcile

Тижні внутрішніх роздумів пішли на те, щоб змиритись

the good reasons we had to assist that family

з причинами, чому ми допомагали тій сім'ї

and the soldier of fortune he became.

та солдату-добровольцю, яким він став.

He was young, he was shy.

Він був молодим, сором'язливим.

I never saw his face.

Я ніколи не бачив його обличчя.

He probably meant well.

Можливо, він мав хороші наміри.

But in those 15 seconds,

Проте за ті 15 секунд

he made me question everything we did,

він змусив мене засумніватись в усьому, що ми зробили,

all the sacrifices.

в усіх жертвах.

He made me think also how they see us.

Він також змусив мене думати над тим, як вони нас бачать.

Until then, I had assumed that they know why we are there

До того моменту я припускав, що вони знають, чого ми тут,

and what we are doing.

і що ми робимо.

One cannot assume this.

Дехто не може цього усвідомити.

Well, explaining why we do this is not that easy,

По правді кажучи, пояснити, чому ми це робимо, не так і просто,

even to our closest relatives.

навіть нашим найближчим родичам.

We are not perfect, we are not superior,

Ми не ідеальні, ми не кращі,

we are not the world's fire brigade,

ми не є світовою пожежною бригадою,

we are not superheroes,

ми не супергерої,

we don't stop wars,

ми не зупиняємо воєн,

we know that humanitarian response is not a substitute for political solution.

ми усвідомлюємо, що гуманітарна реакція не є замінником політичному рішенню.

Yet we do this because one life matters.

Тим не менше, ми це робимо, оскільки одне людське життя є важливим.

Sometimes that's the only difference you make --

Інколи це єдине, що ти робиш -

one individual, one family, a small group of individuals --

одна людина, одна сім'я, маленька групка людей -

and it matters.

і це має значення.

When you have a tsunami, an earthquake or a typhoon,

Коли ви стикаєтесь з цунамі, землетрусом чи ураганом,

you see teams of rescuers coming from all over the world,

ви бачите команди рятівників з усього світу,

searching for survivors for weeks.

які тижнями шукають вцілілих.

Why? Nobody questions this.

Чому? Ніхто цього не питає.

Every life matters,

Кожне життя має значення,

or every life should matter.

або ж кожному життю слід бути важливим.

This is the same for us when we help refugees,

Те ж саме і з нами, коли ми допомагаємо біженцям,

people displaced within their country by conflict, or stateless persons,

людям, переміщеним в межах країни, через конфлікт або людям без громадянства.

I know many people,

Я знаю багатьох людей, які,

when they are confronted by overwhelming suffering,

стикнувшись з непосильним стражданням,

they feel powerless and they stop there.

почуваються безсилими і припиняють боротися.

It's a pity, because there are so many ways people can help.

Шкода, адже є стільки способів допомоги.

We don't stop with that feeling.

Ми не зупиняємось на цьому відчутті.

We try to do whatever we can to provide some assistance,

Ми намагаємось зробити все можливе, щоб надати допомогу,

some protection, some comfort.

захист, комфорт.

We have to.

Ми повинні.

We can't do otherwise.

Інакше ми не можемо.

It's what makes us feel, I don't know, simply human.

Це те, що дає нам змогу почуватись, якби це сказати, просто людиною.

That's a picture of me the day of my release.

Це я на фотографії в день мого звільнення.

Months after my release, I met the then-French prime minister.

Через кілька місяців після звільнення я зустрівся з тодішнім прем'єр-міністром Франції.

The second thing he told me:

Друге, що він мені сказав:

"You were totally irresponsible to go to the North Caucasus.

"Ти був надзвичайно безвідповідальним, поїхавши до Північного Кавказу.

You don't know how many problems you've created for us."

Ти не усвідомлюєш, скільки проблем ти для нас створив".

Це була коротка зустріч.

It was a short meeting.

(Laughter)

(Сміх)

I think helping people in danger is responsible.

Я вважаю, що допомагати людям у небезпеці - відповідально.

In that war, that nobody seriously wanted to stop,

У тій війні, яку ніхто серйозно не хотів зупиняти,

and we have many of these today,

і на сьогодні таких воєн ми маємо багато,

bringing some assistance to people in need and a bit of protection

допомагати і трішки охороняти людей у потребі,

was not just an act of humanity,

було не лише актом гуманності,

it was making a real difference for the people.

це значило домогтися реальних результатів для людей.

Why could he not understand this?

Чому він не міг цього зрозуміти?

We have a responsibility to try.

На нас покладено відповільність спробувати.

You've heard about that concept: Responsibility to Protect.

Ви чули про поняття: Відповідальність захистити.

Outcomes may depend on various parameters.

Результати залежать від різних чинників.

We may even fail, but there is worse than failing --

Ми можемо навіть зазнати невдачі, але є гірше ніж невдача -

it's not even trying when we can.

це навіть не спробувати, маючи можливість.

Well, if you are met this way, if you sign up for this sort of job,

Отже, якщо ви ступили на цей шлях, якщо ви підписались на цей вид праці,

your life is going to be full of joy and sadness,

ваше життя буде повним радості та смутку,

because there are a lot of people we cannot help,

тому що багатьом людям ми не можемо допомогти,

a lot of people we cannot protect, a lot of people we did not save.

багатьох людей ми не можемо захистити, багатьох людей ми не врятували.

I call them my ghost,

Я називаю їх моїми привидами,

and by having witnessed their suffering from close,

і близько бачачи їхні страждання,

you take a bit of that suffering on yourself.

ви забираєте частинку цього страждання собі.

Many young humanitarian workers

Багато молодих гуманітарних працівників

go through their first experience with a lot of bitterness.

з гіркотою переживають свій перший досвід.

They are thrown into situations where they are witness,

Їх кидають в ситуації, де вони є свідками,

but they are powerless to bring any change.

проте безсилі, щоб щось змінити.

They have to learn to accept it

Вони повинні навчитись це приймати

and gradually turn this into positive energy.

і поступово перетворювати це в позитивну енергію.

It's difficult.

Це важко.

Many don't succeed,

Багато не справляються,

but for those who do, there is no other job like this.

але для тих, хто справляється, немає іншої роботи окрім цієї.

You can see the difference you make every day.

Ви бачите зміни, які робите щодня.

Humanitarian aid workers know the risk they are taking

Працівники гуманітарної допомоги усвідомлюють ризик, на який йдуть

in conflict areas or in post-conflict environments,

в зонах конфлікту чи в пост-конфліктних середовищах,

yet our life, our job, is becoming increasingly life-threatening,

тим не менше наше життя, робота стають більш життєво небезпечними,

and the sanctity of our life is fading.

і цінність нашого життя втрачається.

Do you know that since the millennium,

Чи знаєте ви, що з 2000 року

the number of attacks on humanitarian aid workers has tripled?

кількість нападів на працівників гуманітарної допомоги зросла втричі?

2013 broke new records:

2013 побив нові рекорди:

155 colleagues killed,

155 колег вбито,

171 seriously wounded,

171 важко поранено,

134 abducted.

134 викрадено.

So many broken lives.

Стільки поламаних життів.

Until the beginning of the civil war in Somalia in the late '80s,

До початку громадянської війни в Сомалі в пізніх 80-х,

humanitarian aid workers were sometimes victims

гуманітарні працівники були інколи жертвами,

of what we call collateral damages,

як ми називаємо, непередбачуваних втрат,

but by and large we were not the target of these attacks.

проте загалом ми не були мішенню цих нападів.

This has changed.

Це змінилось.

Look at this picture.

Погляньте на це фото.

Baghdad, August 2003:

Багдад, серпень 2003:

24 colleagues were killed.

24 колег було вбито,

Gone are the days when a U.N. blue flag or a Red Cross

Минули ті дні, коли блакитний прапор ООН чи Червоний Хрест

would automatically protect us.

автоматично нас захищали.

Criminal groups and some political groups

Кримінальні угрупування і деякі політичні групи

have cross-fertilized over the last 20 years,

переплелися за останні 20 років

and they've created these sort of hybrids

і створили такий вид гібридів,

with whom we have no way of communicating.

з якими ми не маємо шляхів спілкування.

Humanitarian principles are tested, questioned, and often ignored,

Гуманітарні принципи перевіряють, ставлять під сумнів і часто ігнорують,

but perhaps more importantly, we have abandoned the search for justice.

але, можливо, найважливіше, що ми відмовились від пошуку справедливості.

There seems to be no consequence whatsoever

Здається, зовсім немає наслідків

for attacks against humanitarian aid workers.

за напади на гуманітарних працівників.

After my release, I was told not to seek any form of justice.

Після мого звільнення мені сказали не шукати жодних форм справедливості.

It won't do you any good, that's what I was told.

Це тобі не принесе нічого хорошого, так мені сказали.

Plus, you're going to put in danger the life of other colleagues.

До того ж, ти наразиш на небезпеку життя своїх колег.

It took me years to see the sentencing

Роки пішли на те, щоб побачити засудження

of three people associated with my kidnapping,

трьох людей, пов'язаних з моїм викраденням,

but this was the exception.

але це було винятком.

There was no justice for any of the humanitarian aid workers

Не було справедливості для жодного гуманітарного працівника,

killed or abducted in Chechnya between '95 and '99,

вбитого чи викраденого в Чечні між 1995 і 1999,

and it's the same all over the world.

і так по цілому світу.

This is unacceptable.

Це неприйнятно.

This is inexcusable.

Таке не пробачають.

Attacks on humanitarian aid workers are war crimes in international law.

Напади на гуманітарних працівників є воєнними злочинами у міжнародному праві.

Those crimes should not go unpunished.

Ці злочини не можуть минутись безкарно.

We must end this cycle of impunity.

Ми повинні зупинити це коло безкарності.

We must consider that those attacks against humanitarian aid workers

Ми повинні вважати ці напади на гуманітарних працівників

are attacks against humanity itself.

нападами на саме людство.

That makes me furious.

Це мене виводить із себе.

I know I'm very lucky compared to the refugees I work for.

Знаю, що в порівнянні з біженцями, для яких працюю, я дуже везучий.

I don't know what it is to have seen my whole town destroyed.

Я не знаю, що це таке - бачити своє місто повністю зруйнованим.

I don't know what it is to have seen my relatives shot in front of me.

Я не знаю, що це таке - бачити своїх родичів розстріляними на власних очах

I don't know what it is to lose the protection of my country.

Я не знаю, що це таке - втратити захист своєї країни.

I also know that I'm very lucky compared to other hostages.

Я також знаю, що мені дуже пощастило порівняно з іншими заручниками.

Four days before my eventful release, four hostages were beheaded

За 4 дні до мого знаменного звільнення, чотирьох заручників обезголовили

a few miles away from where I was kept in captivity.

за декілька миль від того місця, де мене тримали в полоні.

Why them?

Чому їх?

Why am I here today?

Чому я сьогодні тут?

No easy answer.

Відповісти не просто.

I was received with a lot of support that I got from my relatives,

Я отримав багато підтримки від своєї родини,

from colleagues, from friends, from people I didn't know.

колег, друзів, людей, яких я не знав.

They have helped me over the years to come out of the darkness.

Вони допомагали мені впродовж років вийти із темряви.

Not everyone was treated with the same attention.

Не кожен отримав таку ж увагу.

How many of my colleagues, after a traumatic incident,

Скільки моїх колег після драматичного випадку

took their own life?

вкоротили собі віку?

I can count nine that I knew personally.

Я можу нарахувати дев'ятьох, яких я знав особисто.

How many of my colleagues went through a difficult divorce

Скільки моїх колег пережили важке розлучення

after a traumatic experience

після важкого досвіду,

because they could not explain anything anymore to their spouse?

оскільки вони не могли нічого більше пояснити своїм другим половинкам?

I've lost that count.

Я втратив цей лік.

There is a price for this type of life.

Таке життя має свою ціну.

In Russia, all war monuments have this beautiful inscription at the top.

У Росії всі воєнні пам'ятники мають красивий напис зверху.

It says, (In Russian)

У ньому йдеться (російською):

"No one is forgotten, nothing is forgotten."

"Ніхто не забутий, ніщо не забуто".

I do not forget my lost colleagues.

Я не забуваю свої втрачених колег.

I cannot forget anything.

Я нічого не можу забути.

I call on you to remember their dedication

Я закликаю вас пам'ятати їхню відданість

and demand that humanitarian aid workers around the world

і вимагати, щоб гуманітарні працівники по усьому світу

be better protected.

були краще захищені.

We should not let that light of hope they have brought to be switched off.

Не можна дозволити, аби це світло надії, яке вони приносять, згасло.

After my ordeal, a lot of colleagues asked me, "But why do you continue?

Після мого випробування багато колег запитували мене: "Але чому ти продовжуєш?

Why do you do this sort of job?

Чому ти робиш саме цю роботу?

Why do you have to go back to it?"

Чому тобі потрібно до неї повертатись?"

My answer was very simple:

Моя відповідь була простою:

If I had quit,

Якби я здався,

that would have meant my kidnapper had won.

це б означало, що мої викрадачі виграли.

They would have taken my soul

Вони б відібрали мою душу

and my humanity.

і мою людяність.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)