How we talk about sexual assault online | Ione Wells

Перекладач: Inna Fedorenko Утверджено: Khrystyna Romashko

Це був квітень минулого року.

It was April, last year.

I was on an evening out with friends

Я була на вечірці разом з друзями,

to celebrate one of their birthdays.

святкувала день народження одного з них.

We hadn't been all together for a couple of weeks;

Ми не бачились всі разом вже пару тижнів;

це був ідельний вечір, бо ми всі були разом.

it was a perfect evening, as we were all reunited.

Вкінці вечора,

At the end of the evening,

I caught the last underground train back to the other side of London.

я сіла на останній поїзд метро на інший бік Лондона.

The journey was smooth.

Подорож пройшла без пригод.

I got back to my local station

Я дісталась до своєї станції

і почала десятихвилинний шлях додому.

and I began the 10-minute walk home.

Як тільки я повернула до своєї вулиці,

As I turned the corner onto my street,

my house in sight up ahead,

мій будинок вже виднівся,

я почула кроки позаду,

I heard footsteps behind me

що, здавалось, йшли нізвідки,

that seemed to have approached out of nowhere

і набирали швидкість.

and were picking up pace.

Before I had time to process what was happening,

Перш, ніж я усвідомила, що відбувається,

a hand was clapped around my mouth so that I could not breathe,

рука закрила мені рот, так, що я не могла дихати,

and the young man behind me dragged me to the ground,

молодик позаду кинув мене на землю,

beat my head repeatedly against the pavement

бив мою голову об тротуар,

until my face began to bleed,

доки не потекла кров,

kicking me in the back and neck

бив мене по шиї та спині,

while he began to assault me,

він почав знущатись,

ripping off my clothes and telling me to "shut up,"

зірвав з мене одяг і закричав мені: "Замовкни",

as I struggled to cry for help.

я спромоглась крикнути про допомогу.

З кожним ударом голови по бетону

With each smack of my head to the concrete ground,

a question echoed through my mind that still haunts me today:

питання, що досі мене переслідує, лунало в моїй голові:

"Саме так все закінчиться?"

"Is this going to be how it all ends?"

Little could I have realized, I'd been followed the whole way

Трохи пізніше я зрозуміла, що мене переслідували весь час

from the moment I left the station.

від моменту, коли я сіла на зупинці.

And hours later,

Годинами пізніше

I was standing topless and barelegged in front of the police,

я стояла перед поліцією оголена до пояса, боса,

having the cuts and bruises on my naked body photographed

з порізами та забоями по всьому тілу, мене фотографували

for forensic evidence.

для судово-медичної експертизи.

Є кілька слів, щоб описати всепоглинаючі відчуття

Now, there are few words to describe the all-consuming feelings

вразливості, сорому, болю та несправедливості, якими я була одержима

of vulnerability, shame, upset and injustice that I was ridden with

in that moment and for the weeks to come.

в той момент і наступний тиждень.

But wanting to find a way to condense these feelings

Та шукаючи спосіб сконцентрувати свої почуття

into something ordered that I could work through,

в щось упорядковане, з чим можна працювати,

I decided to do what felt most natural to me:

я вирішила зробити найбільш природнє для мене:

я написала про це.

I wrote about it.

Це розпочалось як вправа для очищення.

It started out as a cathartic exercise.

I wrote a letter to my assaulter,

Я написала лист моєму нападнику,

humanizing him as "you,"

олюднивши його як "ти",

to identify him as part of the very community

ідентифікувавши його як частину суспільства,

that he had so violently abused that night.

яке він так жорстоко образив тієї ночі.

Stressing the tidal-wave effect of his actions,

Зробивши наголос на ефект лавини від його дій,

I wrote:

я писала:

"Did you ever think of the people in your life?

"Ти взагалі колись думав у своєму житті про людей?

I don't know who the people in your life are.

Я не знаю, хто ті люди в твоєму житті.

Я нічого не знаю про тебе.

I don't know anything about you.

But I do know this:

Та ось що я знаю:

you did not just attack me that night.

ти не просто напав на мене тієї ночі.

I'm a daughter, I'm a friend,

Я дочка, я друг,

I'm a sister, I'm a pupil,

я сестра, я учень,

I'm a cousin, I'm a niece,

я двоюрідна сестра, я племінниця,

I'm a neighbor;

я сусідка;

я офіціантка, яка приносить кожному каву

I'm the employee who served everyone coffee

в кафе під залізничною станцією.

in the café under the railway.

І всі люди, які створюють ці відносини зі мною,

And all the people who form these relations to me

make up my community.

формують моє суспільство.

And you assaulted every single one of them.

І ти напав на кожного з них.

You violated the truth that I will never cease to fight for,

Ти порушив ту істину, за яку я ніколи не припиню боротися,

and which all of these people represent:

яку представляють всі ці люди;

that there are infinitely more good people in the world than bad."

у світі набагато більше хороших людей, ніж поганих."

But, determined not to let this one incident make me lose faith

Та я вирішила не дати цьому випадку відібрати в мене віру

in the solidarity in my community or humanity as a whole,

в солідарність мого суспільства чи людства в цілому,

I recalled the 7/7 terrorist bombings in July 2005 on London transport,

я згадала про 7/7, терористичні вибухи в липні 2005 в лондонському транспорті,

як в той час мер Лондона і, власне, мої власні батьки,

and how the mayor of London at the time, and indeed my own parents,

had insisted that we all get back on the tubes the next day,

наполягали, щоб ми всі їхали наступного дня на метро,

so we wouldn't be defined or changed

щоб нами не могли керувати

ті, хто змусив нас відчувати себе в небезпеці.

by those that had made us feel unsafe.

I told my attacker,

Я сказала своєму нападнику,

"You've carried out your attack,

"Ти провів свою атаку,

but now I'm getting back on my tube.

але зараз я сяду на свою станцію метро.

Моє суспільство не вважатиме себе в небезпеці, повертаючись додому вночі.

My community will not feel we are unsafe walking home after dark.

We will get on the last tubes home,

Ми сядемо на останній поїзд метро,

and we will walk up our streets alone,

і ми будемо ходити самі по вулицях,

бо ми не піддамося думці,

because we will not ingrain or submit to the idea

that we are putting ourselves in danger in doing so.

що ми, роблячи таким чином, наражаємо себе на небезпеку.

Ми продовжимо збиратися разом, як армія,

We will continue to come together, like an army,

when any member of our community is threatened.

коли будь-який член нашого суспільства перебуває під загрозою.

And this is a fight you will not win."

Це битва, яку ти не виграєш."

At the time of writing this letter --

В той час, коли я писала цей лист --

(Applause)

(Оплески)

Thank you.

Дякую вам.

(Оплески)

(Applause)

At the time of writing this letter,

В той час, коли я писала цей лист,

I was studying for my exams in Oxford,

я готувалась до іспиту в Оксфорді

and I was working on the local student paper there.

і я працювала над місцевою студентською газетою.

Despite being lucky enough to have friends and family supporting me,

Незважаючи на те, що мені пощастило мати підтримку друзів та сім'ї,

це був період ізоляції.

it was an isolating time.

I didn't know anyone who'd been through this before;

Я не знала нікого, хто проходив раніше через таке;

at least I didn't think I did.

врешті, я не думала, що я пройшла.

I'd read news reports, statistics, and knew how common sexual assault was,

Я читала статті, статистику і знала, наскільки поширене сексуальне насильство,

yet I couldn't actually name a single person

та я не могла назвати навіть одну людину,

that I'd heard speak out about an experience of this kind before.

про яку я чула, щоб вона говорила раніше про такий досвід.

So in a somewhat spontaneous decision,

Тож, внаслідок спонтанного рішення,

I decided that I would publish my letter in the student paper,

я вирішила опублікувати свій лист в студентській газеті,

hoping to reach out to others in Oxford

сподіваючись знайти інших в Оксфорді,

that might have had a similar experience and be feeling the same way.

у кого, можливо, був подібний досвід і хто так само почувається.

At the end of the letter,

Вкінці листа

I asked others to write in with their experiences

я попросила інших написати про свій досвід

under the hashtag, "#NotGuilty,"

під хештегом "#НеВинна,"

to emphasize that survivors of assault could express themselves

щоб наголосити на тому, що жертви нападу можуть заявити про себе,

without feeling shame or guilt about what happened to them --

не відчуваючи сорому та вини за те, що з ними сталось --

to show that we could all stand up to sexual assault.

щоб показати, що ми всі зможемо протистояти сексуальному насильству.

What I never anticipated is that almost overnight,

Я ніколи не припускала, що майже за ніч

цей опублікований лист блискавично розлетиться повсюди.

this published letter would go viral.

Soon, we were receiving hundreds of stories

Невдовзі ми отримували сотні історій

from men and women across the world,

від чоловіків та жінок зі всього світу,

which we began to publish on a website I set up.

які ми почали публікувати на зробленому мною сайті.

And the hashtag became a campaign.

Хештег став кампанією.

There was an Australian mother in her 40s who described how on an evening out,

Там була мати з Австралії, яка в свої 40 написала, як одного разу увечері

she was followed to the bathroom

за нею зайшов до вбиральні чоловік,

by a man who went to repeatedly grab her crotch.

щоб схопити її за промежину.

There was a man in the Netherlands

Був чоловік із Нідерландів,

who described how he was date-raped on a visit to London

що написав, як був зґвалтований на побаченні під час візиту в Лондон

and wasn't taken seriously by anyone he reported his case to.

і ніхто не сприйняв його серйозно, коли він повідомив про цей випадок.

I had personal Facebook messages from people in India and South America,

Мені писали на Фейсбук з Індії та Південної Америки,

і питали, як вони можуть додати своє повідомлення до кампанії?

saying, how can we bring the message of the campaign there?

Одним із перших отриманих нами внесків був від жінки, яку звуть Ніккі,

One of the first contributions we had was from a woman called Nikki,

who described growing up, being molested my her own father.

яка написала, як до неї приставав власний батько.

And I had friends open up to me

У мене були друзі, які відкрили мені

about experiences ranging from those that happened last week

те, що сталось з ними у часовому проміжку від минулого тижня,

to those that happened years ago, that I'd had no idea about.

до того, що сталось багато років тому, про що я не мала жодного уявлення.

And the more we started to receive these messages,

Чим більше ми отримували цих повідомлень,

the more we also started to receive messages of hope --

тим більше почали отримувати повідомлень надії --

people feeling empowered by this community of voices

люди відчували, що ця громада голосів дала їм змогу

standing up to sexual assault and victim-blaming.

протистояти сексуальному насильству та звинуваченню жертв.

One woman called Olivia,

Одна жінка, Олівія,

after describing how she was attacked

написавши, як на неї напав той,

by someone she had trusted and cared about for a long time,

кому вона довірала та про кого довгий час піклувалась,

said, "I've read many of the stories posted here,

сказала: "Я прочитала чимало викладених тут історій,

and I feel hopeful that if so many women can move forward,

і я відчуваю надію, що коли так багато жінок можуть рухатись вперед,

then I can, too.

тоді зможу і я.

I've been inspired by many,

Мене надихнуло чимало людей,

and I hope I can be as strong as them someday.

сподіваюсь, що одного дня стану такою ж сильною.

I'm sure I will."

І впевнена, що стану."

Люди зі всього світу почали твітити цей хештег,

People around the world began tweeting under this hashtag,

and the letter was republished and covered by the national press,

лист був перевиданий і надрукований у національній пресі,

as well as being translated into several other languages worldwide.

до того ж він був перекладений на кілька інших мов по всьому світу.

But something struck me about the media attention

Та дещо здивувало мене в увазі телебачення,

що цей лист привернув увагу.

that this letter was attracting.

For something to be front-page news,

Щоб бути на перших шпальтах газет,

given the word "news" itself,

щоб присвоїти слово "новини",

we can assume it must be something new or something surprising.

ми можемо припустити, що це буде чимось новим чи вражаючим.

А сексуальне насильство не є новим.

And yet sexual assault is not something new.

Sexual assault, along with other kinds of injustices,

Сексуальне насильство, разом з іншими видами несправедливості,

is reported in the media all the time.

весь час згадується на телебаченні.

Але в межах кампанії

But through the campaign,

these injustices were framed as not just news stories,

ці несправедливості були показані не як історії з новин,

це досвід із перших рук, який торкнувся реальних людей,

they were firsthand experiences that had affected real people,

who were creating, with the solidarity of others,

які створили, разом з іншими,

what they needed and had previously lacked:

те, що було всім потрібне, і чого не було раніше:

a platform to speak out,

платформу, щоб говорити,

the reassurance they weren't alone or to blame for what happened to them

запевнення, що вони не самотні, що ніхто не звинувачуватиме їх,

and open discussions that would help to reduce stigma around the issue.

і відкриті обговорення, які допомогли б стерти печатку з проблеми.

The voices of those directly affected were at the forefront of the story --

На передньому плані лунали голоси безпосередньо постраждалих ---

не голоси журналістів чи коментаторів телебачення.

not the voices of journalists or commentators on social media.

And that's why the story was news.

Саме тому історія стала новиною.

We live in an incredibly interconnected world

Ми живемо в неймовірно взаємопов'язаному світі

with the proliferation of social media,

із ростом телебачення,

which is of course a fantastic resource for igniting social change.

що, звичайно, є фантастичним ресурсом для запуску соціальних змін.

But it's also made us increasingly reactive,

Але це також зробило нас швидко реагуючими,

from the smallest annoyances of, "Oh, my train's been delayed,"

від найменших повідомлень типу: "Ох, мій поїзд відмінили,"

до найбільших зол війни, геноцидів, терористичних атак.

to the greatest injustices of war, genocides, terrorist attacks.

Our default response has become to leap to react to any kind of grievance

Наша мовчазна відповідь стала гіперреакцією на будь-який вид образи,

твіти, хештеги, виставлення у Фейсбук,

by tweeting, Facebooking, hastagging --

anything to show others that we, too, have reacted.

будь-що, щоб показати іншими, що ми теж зреагували.

The problem with reacting in this manner en masse

Проблема з таким масовим реагуванням

може іноді означати, що ми взагалі не реагуємо,

is it can sometimes mean that we don't actually react at all,

у всякому разі, не в тому сенсі, щоб насправді щось зробити.

not in the sense of actually doing anything, anyway.

It might make ourselves feel better,

Це може змусити нас почуватись краще,

like we've contributed to a group mourning or outrage,

ніби ми приєднались до групової скорботи чи крику люті,

but it doesn't actually change anything.

але це, власне, нічого не змінить.

And what's more,

До того ж,

іноді це може заглушити голоси

it can sometimes drown out the voices

of those directly affected by the injustice,

безпосередньо постраждалих від несправедливості,

тих, кого мусять почути.

whose needs must be heard.

Worrying, too, is the tendency for some reactions to injustice

Хвилювання - це також тенденція деякий реакцій на несправедливість

to build even more walls,

будувати більше стін,

being quick to point fingers with the hope of providing easy solutions

швидко вказувати, з надією на легке вирішення

to complex problems.

складних проблем.

One British tabloid, on the publication of my letter,

Один британський таблоїд, на публікацію мого листа,

branded a headline stating,

зробив заголовок:

"Oxford Student Launches Online Campaign to Shame Attacker."

"Оксфордська студентка запускає онлайн кампанію ганьби нападнику."

But the campaign never meant to shame anyone.

Та кампанія ніколи не мала на меті когось зганьбити.

It meant to let people speak and to make others listen.

Її метою було дозволити людям заговорити, а іншим послухати.

Divisive Twitter trolls were quick to create even more injustice,

Тролі твітеру, сіючи чвари, швидко створили ще більшу несправедливість,

commenting on my attacker's ethnicity or class

коментуючи етнічність чи клас мого нападника,

to push their own prejudiced agendas.

висунувши свою власну упереджену програму.

And some even accused me of feigning the whole thing

Деякі навіть звинуватили мене в тому, що я все це вигадала,

to push, and I quote,

щоб висунути, я цитую,

my "feminist agenda of man-hating."

мою "феміністичну політику чоловіконенависництва."

(Laughter)

(Сміх)

I know, right?

Ніби схоже?

Ніби я схожа на: "Ей, хлопці! "Вибачте, у мене не вийде,

As if I'm going to be like, "Hey guys! Sorry I can't make it,

I'm busy trying to hate the entire male population

я зайнята намаганнями ненавидіти всіх чоловіків,

by the time I'm 30."

до того, коли мені буде 30."

(Laughter)

(Сміх)

Now, I'm almost sure

Тепер я майже впевнена,

що ці люди не сказали б те, що вони пишуть особисто.

that these people wouldn't say the things they say in person.

Але, це так, тому що вони можуть бути за екраном

But it's as if because they might be behind a screen,

in the comfort in their own home

в комфорті власного дому,

when on social media,

в той час, як в соціальних мережах

people forget that what they're doing is a public act --

вони забувають про те, що вони роблять публічний акт,

that other people will be reading it and be affected by it.

що інші люди, прочитавши це, можуть образитись.

Повертаючись до моєї аналогії знову сідати до наших поїздів,

Returning to my analogy of getting back on our trains,

another main concern I have about this noise that escalates

іншою моєю головною проблемою дедалі більшого шуму

from our online responses to injustice

від онлайн реакцій на несправедливість

is that it can very easily slip into portraying us as the affected party,

є те, що він може легко скотитись до зображення нас як потерпілої сторони,

which can lead to a sense of defeatism,

що може призвести до відчуття поразки,

a kind of mental barrier to seeing any opportunity for positivity or change

психологічного бар'єру, щоб побачити будь-яку можливість позитивних змін

after a negative situation.

після негативної ситуації.

За кілька місяців до того, як почалась кампанія,

A couple of months before the campaign started

or any of this happened to me,

чи до того, як щось сталось зі мною,

I went to a TEDx event in Oxford,

я пішла на TEDx в Оксфорді,

and I saw Zelda la Grange speak,

і я побачила, як говорила Зельда ла Ґранж,

the former private secretary to Nelson Mandela.

колишній особистий секретар Нельсона Мандели.

One of the stories she told really struck me.

Одна з її історій дійсно вразила мене.

Вона розповіла про те, як Мандела був доставлений в суд

She spoke of when Mandela was taken to court

by the South African Rugby Union

Південно-Африканським союзом регбі,

after he commissioned an inquiry into sports affairs.

після того його залучили до розслідування спортивних справ.

In the courtroom,

В залі суду

he went up to the South African Rugby Union's lawyers,

він підійшлов до адвокатів Південно-Африканського союзу регбі,

потис їм руки

shook them by the hand

and conversed with them, each in their own language.

і перекинувся фразами з кожним їх рідною мовою.

And Zelda wanted to protest,

І Зельда хотіла протестувати,

saying they had no right to his respect

заявивши, що у них немає права на його повагу,

after this injustice they had caused him.

після несправедливості, якої вони йому завдали.

He turned to her and said,

Він повернувся до неї і сказав:

"You must never allow the enemy to determine the grounds for battle."

"Ви ніколи не повинні давати противнику підставу визначати місце битви."

At the time of hearing these words,

Коли я почула ці слова,

I didn't really know why they were so important,

то не могла усвідомити, чому вони були такі важливі,

but I felt they were, and I wrote them down in a notebook I had on me.

та я це відчувала, тому записала їх в записник.

But I've thought about this line a lot ever since.

Та потім я часто думала про ці рядки.

Revenge, or the expression of hatred

Помста чи вираження ненависті

towards those who have done us injustice

до тих, хто повівся з нами погано,

may feel like a human instinct in the face of wrong,

може вважатися людським інстинктом перед обличчям зла,

but we need to break out of these cycles

та нам потрібно прорвати це замкнене коло,

if we are to hope to transform negative events of injustice

якщо ми хочемо перетворити негативні ефекти несправедливості

into positive social change.

на позитивні соціальні зміни.

To do otherwise

В іншому випадку,

ми дамо ворогу можливість визначати поле битви,

continues to let the enemy determine the grounds for battle,

creates a binary,

ми створюємо двояку ситуацію,

where we who have suffered become the affected,

де ми, ті, хто мучилися, стаємо постраждалими,

pitted against them, the perpetrators.

натравленими проти них, злочинців.

І так само, як ми повертаємось до метро,

And just like we got back on our tubes,

ми не можемо дозволити нашим платформам для взаємозв'язку та суспільності

we can't let our platforms for interconnectivity and community

be the places that we settle for defeat.

стати місцями, де ми погоджуємось на поразку.

Та я не хочу відраджувати телебачення від реакції,

But I don't want to discourage a social media response,

because I owe the development of the #NotGuilty campaign

бо я відповідальна за розвиток кампанії #НеВинна

майже у всіх засобах масової інформації.

almost entirely to social media.

But I do want to encourage a more considered approach

Та я хочу заохотити більш свідомий підхід

to the way we use it to respond to injustice.

до способу, яким ми реагуємо на несправедливість.

The start, I think, is to ask ourselves two things.

Для початку, я хочу, щоб ви спитали у себе дві речі.

Перше: Чому я відчуваю цю несправедливість?

Firstly: Why do I feel this injustice?

In my case, there were several answers to this.

В моєму випадку, на це існувало кілька відповідей.

Someone had hurt me and those who I loved,

Дехто зробив боляче мені і тим, кого я люблю,

under the assumption they wouldn't have to be held to account

припускаю, що вони не будуть притягнуті до відповідальності

чи визнають шкоду, якої завдали.

or recognize the damage they had caused.

Не тільки тому, що тисячі чоловіків та жінок страждають кожного дня

Not only that, but thousands of men and women suffer every day

from sexual abuse, often in silence,

від сексуального насильства, і часто, мовчки,

yet it's still a problem we don't give the same airtime to as other issues.

це все ще проблема, якій ми не даємо того ж ефірного часу, що й іншим.

It's still an issue many people blame victims for.

Це досі є проблемою, за яку звинувачують жертв.

Next, ask yourself: How, in recognizing these reasons,

Потім спитайте себе: Визнавши ці причини,

як я можу зламати їх?

could I go about reversing them?

With us, this was holding my attacker to account -- and many others.

Для нас, це притягнення до відповідальності мого нападника й інших.

It was calling them out on the effect they had caused.

Це звернення їх уваги на ту шкоду, якої вони завдали.

It was giving airtime to the issue of sexual assault,

Це був ефірний час для проблеми сексуального насильства,

початок обговорень серед друзів, сімей, на телебаченні,

opening up discussions amongst friends, amongst families, in the media

that had been closed for too long,

що було дуже довго закритим;

підкреслення, що жертви не повинні відчувати себе винними

and stressing that victims shouldn't feel to blame

for what happened to them.

за те, що сталось з ними.

We might still have a long way to go in solving this problem entirely.

Щоб повністю вирішити ці проблеми, ми ще маємо пройти довгий шлях.

But in this way,

Та в цьому випадку

we can begin to use social media as an active tool for social justice,

ми можемо почати використовувати телебачення як знаряддя справедливості,

as a tool to educate, to stimulate dialogues,

як знаряддя освіти для стимуляції діалогу,

to make those in positions of authority aware of an issue

щоб змусити вищі чини усвідомити проблему,

by listening to those directly affected by it.

послухати тих, кого це безпосередньо торкнулося.

Бо іноді на ці питання не існує легких відповідей.

Because sometimes these questions don't have easy answers.

In fact, they rarely do.

Власне, рідко коли вони дійсно є.

But this doesn't mean we still can't give them a considered response.

Та це не означає, що ми досі не в змозі дати виважену відповідь.

In situations where you can't go about thinking

Коли ви не можете нічого зробити, окрім роздумів,

how you'd reverse this feeling of injustice,

як обернути назад це відчуття несправедливості,

you can still think, maybe not what you can do,

ви можете досі думати не над тим, що ви, можливо, зробите,

but what you can not do.

а над тим, що ви не можете зробити.

You can not build further walls by fighting injustice with more prejudice,

Не можна для боротьби з несправедливістю будувати нові стіни з упередженості

more hatred.

та ненависті.

You can not speak over those directly affected by an injustice.

Ви не можете говорити за тих, хто безпосередньо постраждав.

Ви не можете реагувати на несправедливість лише, щоб назавтра забути про це,

And you can not react to injustice, only to forget about it the next day,

просто того, що решта Твіттеру продовжила робити щось інше.

just because the rest of Twitter has moved on.

Іноді, що іронічно, не миттєва реакція -

Sometimes not reacting instantly is, ironically,

це найкраща негайна політика, яку ми можемо провести.

the best immediate course of action we can take.

Because we might be angry, upset and energized by injustice,

Ми можемо бути розлюченими, сумними та бути під напругою від несправедливості,

but let's consider our responses.

та давайте подумаємо над нашою реакцією.

Let us hold people to account, without descending into a culture

Притягнемо людей до відповідальності, не опускаючись до середовища,

that thrives off shaming and injustice ourselves.

що перекине сором та несправедливість на нас самих.

Let us remember that distinction,

Давайте пам'ятати про ті відмінності,

про які часто забувають інтернет-користувачі

so often forgotten by internet users,

between criticism and insult.

між критикою та образами.

Не будемо забувати подумати перш, ніж заговорити,

Let us not forget to think before we speak,

just because we might have a screen in front of us.

просто того, що ми знаходимось поза екраном.

And when we create noise on social media,

І коли ми піднімаємо шум на телебаченні,

let it not drown out the needs of those affected,

давайте не душити потреби постраждалих,

дозвольте їм говорити голосніше,

but instead let it amplify their voices,

so the internet becomes a place where you're not the exception

щоб інтернет не став місцем, де ви не будете винятком,

if you speak out about something that has actually happened to you.

якщо заговорите про те, що насправді з вами сталось.

All these considered approaches to injustice

Всі ці усвідомлені підходи до справедливості

evoke the very keystones on which the internet was built:

перевернуть основи, на яких збудований інтернет:

to network, to have signal, to connect --

мережу, сприйняття сигналу, підключення --

all these terms that imply bringing people together,

усі ці терміни, які призначені об'єднувати людей,

а не роз'єднувати їх.

not pushing people apart.

Because if you look up the word "justice" in the dictionary,

Бо якщо ви поглянете на слово "справедливість" у словнику,

before punishment,

перед "покаранням",

before administration of law or judicial authority,

перед "застосуванням норм права" чи "судовим органом",

you get:

ви знайдете:

"The maintenance of what is right."

"Захист того, що є правильним."

And I think there are few things more "right" in this world

І я вважаю, що в цьому світі є небагато більш "правильних" речей,

than bringing people together,

ніж об'єднання людей,

than unions.

ніж союзи.

And if we allow social media to deliver that,

Якщо ми дозволимо засобам масового зв'язку показати це,

then it can deliver a very powerful form of justice, indeed.

то це зможе створити потужну форму справедливості.

Дуже дякую.

Thank you very much.

(Applause)

(Оплески)