Jacqueline Woodson: What reading slowly taught me about writing | TED

Перекладач: Oksana Khymytsia Утверджено: Мирослава Кругляк

A long time ago, there lived a Giant,

Багато років тому жив Велетень,

a Selfish Giant, whose stunning garden was the most beautiful in all the land.

егоїстичний Велетень, чий чудовий сад був найпрекраснішим місцем на всій землі.

Одного вечора він повернувся додому

One evening, this Giant came home

і побачив, що в його саду гралися діти,

and found all these children playing in his garden,

and he became enraged.

і Велетень розлютився.

"My own garden is my own garden!"

"Мій сад належить тільки мені!" –

the Giant said.

сказав Велетень.

And he built this high wall around it.

Він збудував навколо саду високу стіну.

The author Oscar Wilde wrote the story of "The Selfish Giant" in 1888.

Оскар Вайльд написав казку "Велетень-себелюбець" у 1888 році.

Almost a hundred years later, that Giant moved into my Brooklyn childhood

Майже через сотню років цей Велетень увійшов у моє бруклінське дитинство

і досі не зник.

and never left.

Я виховувалась у побожній родині,

I was raised in a religious family,

і зростала, читаючи як Біблію, так і Коран.

and I grew up reading both the Bible and the Quran.

The hours of reading, both religious and recreational,

Години, проведені над книжками, як релігійними, так і розважальними,

були значно численніші, ніж години, змарновані за телевізором.

far outnumbered the hours of television-watching.

Now, on any given day, you could find my siblings and I

Щодня можна було побачити мене та моїх братів із сестрами,

curled up in some part of our apartment reading,

скрученими у клубочок над читанням в різних куточках квартири.

sometimes unhappily,

Іноді ми почувалися нещасними,

because on summer days in New York City, the fire hydrant blasted,

бо цими літніми днями у Нью Йорку прорвало пожежний кран,

and to our immense jealousy, we could hear our friends down there

і ми заздрісно слухали, як там внизу наші друзі

playing in the gushing water,

бовтаються у воді,

their absolute joy making its way up through our open windows.

їх радість просочувалась нагору до нас крізь відчинені вікна.

But I learned that the deeper I went into my books,

Але я зрозуміла, що чим глибше я занурювалась у книжки,

the more time I took with each sentence,

чим довше затримувалась на кожному реченні,

the less I heard the noise of the outside world.

то менше шуму долинало з навколишнього світу.

And so, unlike my siblings, who were racing through books,

На відміну від моїх братів та сестер, які пробігались по тексту,

I read slowly --

я читала повільно –

very, very slowly.

дуже, дуже повільно.

I was that child with her finger running beneath the words,

Я була дитиною, що слідкує пальцем за кожним словом,

поки мене не відівчили, сказавши, що так роблять тільки маленькі діти.

until I was untaught to do this; told big kids don't use their fingers.

У третьому класі нас змушували сидіти, склавши руки на парту,

In third grade, we were made to sit with our hands folded on our desk,

unclasping them only to turn the pages, then returning them to that position.

дозволяючи їх розігнути лише, щоб перегорнути сторінку.

Наша вчителька не була жорстокою.

Our teacher wasn't being cruel.

It was the 1970s,

Надворі були сімдесяті,

and her goal was to get us reading not just on grade level

і її мета була змусити нас читати не лише на рівні нашого віку,

but far above it.

а значно вище.

Нас постійно підганяли читати швидше.

And we were always being pushed to read faster.

But in the quiet of my apartment, outside of my teacher's gaze,

Та у моїй безшумній квартирі, поза пильним поглядом моєї вчительки,

I let my finger run beneath those words.

я слідкувала пальцем за кожним словом.

And that Selfish Giant again told me his story,

Той Велетень-себелюбець знову розповідав мені казку,

how he had felt betrayed by the kids sneaking into his garden,

як діти розсердили його, пробравшись до його саду,

how he had built this high wall,

як він збудував цю високу стіну

and it did keep the children out,

і вона не впускала дітей,

but a grey winter fell over his garden

але сіра зима накрила його сад,

and just stayed and stayed.

вона тривала дуже довго.

With each rereading, I learned something new

З кожним перечитуванням я вивчала щось нове

about the hard stones of the roads that the kids were forced to play on

про важке каміння на дорогах, серед якого діти змушені гратись

when they got expelled from the garden,

після того, як їх вигнали з саду,

about the gentleness of a small boy that appeared one day,

про доброго маленького хлопчика, який з'явився одного дня,

and even about the Giant himself.

і навіть про Велетня.

Maybe his words weren't rageful after all.

Можливо, його слова, зрештою, не були такими гнівними.

Maybe they were a plea for empathy,

Можливо, там був заклик до співчуття,

for understanding.

розуміння.

"My own garden is my own garden."

"Мій сад належить мені."

Years later, I would learn of a writer named John Gardner

Роки потому я дізналась про письменника Джона Гарднера,

who referred to this as the "fictive dream,"

який пояснював це явище як "художню мрію"

or the "dream of fiction,"

чи "мрію про вигадку",

and I would realize that this was where I was inside that book,

і я усвідомила, що це було моє середовище всередині книжки,

spending time with the characters and the world that the author had created

проводити час із персонажами у світі, який створив автор та запросив мене туди.

and invited me into.

Дитиною я здогадувалась, що такі історії треба смакувати,

As a child, I knew that stories were meant to be savored,

that stories wanted to be slow,

такі історії мали б бути неквапливі,

and that some author had spent months, maybe years, writing them.

і що декотрі автори витратили місяці чи навіть роки на їх написання.

And my job as the reader --

Я, як читачка –

especially as the reader who wanted to one day become a writer --

особливо, як читачка, що хотіла колись стати письменницею –

was to respect that narrative.

мала шанувати такі оповідання.

Long before there was cable or the internet or even the telephone,

Задовго до інтернету чи навіть телефонів

there were people sharing ideas and information and memory through story.

люди ділились ідеями, знаннями, спогадами через оповідання.

It's one of our earliest forms of connective technology.

Це одна з ранніх форм технології, що встановлювала зв'язок.

It was the story of something better down the Nile

Саме історія про щось краще в низині річки Ніл

that sent the Egyptians moving along it,

змусила єгиптян пливти за течією,

the story of a better way to preserve the dead

історія про кращий спосіб зберігання мертвих тіл

дозволила останкам Тутанхамона зберегтися до наших днів.

that brought King Tut's remains into the 21st century.

And more than two million years ago,

Більше 2 мільйонів років тому,

when the first humans began making tools from stone,

коли первісні люди почали виробляти знаряддя з каменю, певно, хтось запитав:

"А що буде, якщо зробимо так?"

someone must have said, "What if?"

А ще хтось запам'ятав історію.

And someone else remembered the story.

And whether they told it through words or gestures or drawings,

Не важливо, чи використовували вони слова, жести чи малюнки,

it was passed down; remembered:

це було передано у спадок, збереглося в пам'яті:

hit a hammer and hear its story.

вдар молотом і почуй його історію.

The world is getting noisier.

Світ стає гамірним.

We've gone from boomboxes

Ми перейшли від бумбоксів

to Walkmen to portable CD players

до Вокмена, портативних CD-плеєрів,

to iPods

до айподів, які дозволяють прослухати

to any song we want, whenever we want it.

будь-яку пісню, щойно ми забажаємо.

We've gone from the four television channels of my childhood

Ми відійшли від 4 телеканалів, що були у моєму дитинстві

to the seeming infinity of cable and streaming.

до, мабуть, нескінченної кількості кабельних каналів та потокового відео.

As technology moves us faster and faster through time and space,

Оскільки технології змушують нас рухатись швидше у часі та просторі,

it seems to feel like story is getting pushed out of the way,

виникає відчуття, що оповідання залишають осторонь,

I mean, literally pushed out of the narrative.

я маю на увазі, справді вилучають з розповіді.

But even as our engagement with stories change,

Але навіть, якщо наш зв'язок з історіями змінюється,

or the trappings around it morph from book to audio to Instagram to Snapchat,

чи їх символи трансформуються від книжки до аудіо, Інстаграму, Снепчату,

we must remember our finger beneath the words.

ми повинні згадати наш палець, що слідкує за словом.

Remember that story, regardless of the format,

Згадайте ту історію, незважаючи на її формат,

has always taken us to places we never thought we'd go,

історію, що завжди переносила нас туди, де ми б ніколи не опинились,

introduced us to people we never thought we'd meet

знайомила нас із людьми, яких ми б ніколи не зустріли

and shown us worlds that we might have missed.

та показала світи, які ми могли б проґавити.

So as technology keeps moving faster and faster,

У той час, як технології розвиваються все швидше і швидше,

I am good with something slower.

я почуваюсь комфортно від чогось повільнішого.

My finger beneath the words has led me to a life of writing books

Мій палець, що стежив за кожним словом, подарував можливість писати книжки

for people of all ages,

для людей будь-якого віку,

books meant to be read slowly,

книжки, які потрібно читати неспішно,

to be savored.

з насолодою.

My love for looking deeply and closely at the world,

Моя пристрасть сприймати світ глибоко та уважно,

for putting my whole self into it, and by doing so,

віддаватися цьому сповна,

розуміти величезні можливості розповіді,

seeing the many, many possibilities of a narrative,

turned out to be a gift,

виявилась подарунком,

because taking my sweet time

оскільки звичка не поспішати

taught me everything I needed to know about writing.

навчила мене всього, що потрібно письменникові.

And writing taught me everything I needed to know about creating worlds

Написання текстів навчило мене створювати нові світи,

where people could be seen and heard,

де люди можуть бути почутими,

де їхні переживання є визнаними,

where their experiences could be legitimized,

and where my story, read or heard by another person,

і де моя розповідь, прочитана чи почута кимось іншим,

inspired something in them that became a connection between us,

викликала в них щось таке, що встановило між нами зв'язок,

a conversation.

спілкування.

And isn't that what this is all about --

Та хіба не в цьому і є вся суть –

finding a way, at the end of the day, to not feel alone in this world,

зрештою знайти спосіб подолати відчуття самотності у цьому світі,

and a way to feel like we've changed it before we leave?

а також відчути, ніби ми щось змінили, перед тим, як піти?

Stone to hammer, man to mummy,

Від каменя до молота, від людини до мумії,

idea to story -- and all of it, remembered.

від ідеї до історії – і все це у пам'яті.

Sometimes we read to understand the future.

Іноді ми читаємо, щоб зрозуміти майбутнє.

Sometimes we read to understand the past.

Іноді – щоб зрозуміти минуле.

We read to get lost, to forget the hard times we're living in,

Ми читаємо для того, щоб відволіктись, забути важкі часи, у які живемо,

and we read to remember those who came before us,

а також читаємо, щоб не забути тих, хто жив перед нами,

who lived through something harder.

жив у складніші часи.

I write for those same reasons.

Це і є причини, чому я пишу.

Before coming to Brooklyn, my family lived in Greenville, South Carolina,

До переїзду в Бруклін моя сім'я жила у Грінвілі, це в Південній Кароліні,

in a segregated neighborhood called Nicholtown.

в сегрегованому окрузі Ніколтаун.

All of us there were the descendants of a people

Там ми всі були нащадками людей,

who had not been allowed to learn to read or write.

які не мали права вчитися писати або читати.

Imagine that:

Уявіть:

the danger of understanding how letters form words,

загроза, що люди зрозуміють, як букви складаються у слова,

the danger of words themselves,

загроза через самі слова,

the danger of a literate people and their stories.

загроза, що люди стануть освіченими і розкажуть свої історії.

But against this backdrop of being threatened with death

Та попри ту обстановку, у якій людям погрожували смертю

for holding onto a narrative,

за збереження їхньої історії,

our stories didn't die,

наші розповіді не зникли,

because there is yet another story beneath that one.

бо за однією історією прихована інша.

And this is how it has always worked.

Це, власне, завжди було так.

For as long as we've been communicating,

Від самого початку виникнення спілкування,

there's been the layering to the narrative,

розповіді містили кілька нашарувань,

the stories beneath the stories and the ones beneath those.

розповідь під розповіддю, і так далі.

This is how story has and will continue to survive.

Саме таким чином історії існували і продовжуватимуть існувати.

As I began to connect the dots that connected the way I learned to write

Коли я почала шукати зв'язок між тим,

and the way I learned to read

як я навчилась писати та читати,

to an almost silenced people,

та людьми, яких позбавили слова,

I realized that my story was bigger and older and deeper

я зрозуміла, що моя історія була ширшою, давнішою та глибшою,

than I would ever be.

ніж моє особисте існування.

And because of that, it will continue.

І тому моя історія буде тривати.

Among these almost-silenced people

Серед тих людей, яких позбавили слова,

there were the ones who never learned to read.

були ті, що ніколи не вчились читати.

Their descendants, now generations out of enslavement,

Їхні нащадки із поколінь, що не зазнали рабства,

if well-off enough,

якщо мали достаток,

had gone on to college, grad school, beyond.

навчалися в коледжі, університеті.

Some, like my grandmother and my siblings, seemed to be born reading,

Дехто, як моя бабуся, брати і сестри, немов народилися для того, щоб читати,

as though history stepped out of their way.

неначе історія їх не зачепила.

Some, like my mother, hitched onto the Great Migration wagon --

Декотрі, як моя мати, вскочили в поїзд Великого переселення –

which was not actually a wagon --

власне, то й не був ніякий поїзд –

and kissed the South goodbye.

і попрощалися з Півднем.

But here is the story within that story:

Проте, в рамках цієї історії криється ще одна історія:

those who left and those who stayed

і ті, хто виїхали, і ті, хто залишилися,

carried with them the history of a narrative,

забрали з собою оповіді,

knew deeply that writing it down wasn't the only way they could hold on to it,

в глибині душі усвідомлюючи, що письмо – не єдиний спосіб зберегти історію,

knew they could sit on their porches or their stoops at the end of a long day

знаючи, що вони могли сидіти на своєму ґанку чи веранді наприкінці дня

and spin a slow tale for their children.

та вигадувати довгі історії для своїх дітей.

They knew they could sing their stories through the thick heat of picking cotton

Вони знали, що можуть співати історії, збираючи бавовну у нестерпну спеку,

and harvesting tobacco,

чи збираючи врожай тютюну;

knew they could preach their stories and sew them into quilts,

вони знали, що могли проповідувати ці історії та комбінувати їх,

turn the most painful ones into something laughable,

перетворюючи найбільш болісні з них на щось кумедне,

and through that laughter, exhale the history a country

і крізь цей сміх видихнути історію країни,

that tried again and again and again

яка вперто намагалась

to steal their bodies,

вкрасти їхні тіла,

their spirit

їхні душі

and their story.

та їхні розповіді.

So as a child, I learned to imagine an invisible finger

Дитиною я навчилась уявляти невидимий палець,

taking me from word to word,

який водив мене від слова до слова,

from sentence to sentence,

від речення до речення,

from ignorance to understanding.

від незнання до розуміння.

So as technology continues to speed ahead,

У той час, як технології продовжують рухатися вперед,

I continue to read slowly,

я й далі повільно читаю,

knowing that I am respecting the author's work

розуміючи, що я поважаю роботу автора

and the story's lasting power.

та силу довготривалої розповіді.

And I read slowly to drown out the noise

Я читаю повільно, щоб заглушувати шум

and remember those who came before me,

та пам'ятати тих, хто народився раніше,

who were probably the first people who finally learned to control fire

тих, хто першими навчились добувати вогонь

and circled their new power

та поширювати цю нову силу

of flame and light and heat.

вогню, світла і тепла.

And I read slowly to remember the Selfish Giant,

Я читаю повільно, щоб пам'ятати егоїстичного Велетня,

how he finally tore that wall down

як він нарешті зруйнував цю стіну

and let the children run free through his garden.

та дозволив дітям вільно бігати по його саду.

And I read slowly to pay homage to my ancestors,

Я читаю повільно, щоб віддати належне моїм предкам,

who were not allowed to read at all.

яким взагалі забороняли читати.

They, too, must have circled fires,

Вони також сиділи навколо вогнищ,

speaking softly of their dreams,

розповідали про свої мрії,

their hopes, their futures.

свої сподівання, своє майбутнє.

Each time we read, write or tell a story,

Щоразу, коли ми читаємо, пишемо чи розповідаємо,

we step inside their circle,

ми приєднуємось до їхнього кола,

and it remains unbroken.

і воно стає одним цілим.

And the power of story lives on.

Сила розповіді досі живе.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)