The real story of Rosa Parks -- and why we need to confront myths about Black history | David Ikard

Перекладач: Марина Гуменюк Утверджено: Мирослава Кругляк

I am the proud father of two beautiful children,

Я гордий батько двох прекрасних дітей:

Elijah, 15, and Octavia, 12.

Елайджі, якому 15, і Октавії, 12.

When Elijah was in the fourth grade,

Коли Елайджі був у четвертому класі,

he came to me,

він підійшов до мене,

came home from school bubbling over with excitement

повернувшись зі школи, переповнений враженнями про те,

about what he had learned that day about African-American history.

що він дізнався у цей день про афроамериканську історію.

Now, I'm an African-American and cultural studies professor,

До речі, я афроамериканець і професор культурології,

and so, as you can imagine,

тобто, як ви розумієте,

African-American culture is kind of serious around my home.

афроамериканська культура в моєму домі сприймається серйозно.

So I was very proud that my son was excited about what he had learned

І я був дуже гордий, що мого сина вразило те, що він вивчив

that day in school.

цього дня у школі.

So I said, "What did you learn?"

Я спитав: «Що ти дізнався?»

He said, "I learned about Rosa Parks."

Він відповів: «Я дізнався про Розу Паркс».

I said, "OK, what did you learn about Rosa Parks?"

Я запитав: «Добре, і що ж ти дізнався про Розу Паркс?»

He said, "I learned that Rosa Parks was this frail, old black woman

Він сказав: «Нам розповіли, що Роза Паркс була такою собі тендітною, старою жінкою,

in the 1950s

яка у 1950-х роках

in Montgomery, Alabama.

жила в Монтгомері, штат Алабама.

And she sat down on this bus,

І вона сіла в автобус,

and she had tired feet,

у неї боліли ноги,

and when the bus driver told her to give up her seat to a white patron,

і коли водій сказав їй звільнити місце білому чоловіку,

she refused because she had tired feet.

вона відмовилася, бо в неї боліли ноги

It had been a long day,

і був важкий день.

and she was tired of oppression,

І вона втомилася від гноблення,

and she didn't give up her seat.

і не звільнила свого місця.

And she marched with Martin Luther King,

Ще вона була за Мартіна Лютера Кінга

and she believed in nonviolence."

і вірила в ненасильство».

And I guess he must have looked at my face

Тут, я думаю, він побачив моє обличчя

and saw that I was a little less than impressed

і зрозумів, що я був, м'яко кажучи, не дуже вражений

by his

його

... um ...

... хм...

history lesson.

уроком історії.

And so he stopped, and he was like, "Dad, what's wrong? What did I get wrong?"

Так що він зупинився, і такий: «Тату, що не так? Я щось сказав не так?»

I said, "Son, you didn't get anything wrong,

Я кажу: «Синку, ти все переказав, як слід,

but I think your teacher got a whole lot of things wrong."

але, я думаю, твоя вчителька все взагалі зрозуміла не так».

(Laughter)

(Сміх)

He said, "Well, what do you mean?"

Він запитав: «Що ти маєш на увазі?»

I said, "Rosa Parks was not tired.

Я сказав: «Роза Паркс не була втомлена.

She was not old.

Вона не була старою.

And she certainly didn't have tired feet."

І у неї, вочевидь, не боліли ноги».

He said, "What?"

Він запитав: «Що?»

I said, "Yes!

Я відповів: «Так!

Rosa Parks was only 42 years old" --

Розі Паркс було лише 42 роки».

Yeah, you're shocked, right? Never heard that.

Ви шоковані, так? Вперше чуєте про це.

"Rosa Parks was only 42 years old,

«Розі Паркс було лише 42 роки,

she had only worked six hours that day, and she was a seamstress

того дня вона працювала лише шість годин, вона була швачкою,

and her feet were just fine.

і з її ногами все було нормально.

(Laughter)

(Сміх)

The only thing that she was tired of

Єдина річ, від якої вона втомилася – нерівність.

was she was tired of inequality.

Вона втомилася від нерівності.

She was tired of oppression."

Вона втомилася від гноблення».

And my son said,

І мій син запитав:

"Well, why would my teacher tell me this thing?

«Але чому ж тоді вчителька розповіла мені все це?

This is confusing for me."

Мене це бентежить».

Because he loved his teacher, and she was a good teacher,

Бо він любив свою вчительку, вона була хорошою вчителькою,

a young-ish, 20-something white woman,

молоденькою, біля 20 років, білою,

really, really smart, pushed him, so I liked her as well.

дуже розумною, вимогливою, вона і мені подобалася.

But he was confused. "Why would she tell me this?" he said.

Проте він був збентежений. «Чому вона так сказала?» – питав він.

He said, "Dad, tell me more. Tell me more. Tell me more about Rosa Parks."

Він просив: «Тату, розкажи мені більше. Розкажи мені про Розу Паркс».

And I said, "Son, I'll do you one better."

І я відповів: «Синку, я зроблю краще».

He was like, "What?"

Він: «Що ж?»

I said, "I'm going to buy her autobiography,

Я сказав: "Я куплю її автобіографію,

and I'm going to let you read it yourself."

і ти матимеш нагоду прочитати її самостійно».

(Laughter)

(Сміх)

So as you can imagine,

Як ви можете уявити,

Elijah wasn't too excited about this new, lengthy homework assignment

Елайджі був не в захваті від цього нового домашнього завдання,

that his dad had just given him, but he took it in stride.

яке щойно отримав від батька, але сприйняв це гідно.

And he came back after he had read it,

Він повернувся, коли прочитав книгу,

and he was excited about what he had learned.

і був у захваті від того, про що дізнався.

He said, "Dad, not only was Rosa Parks not initially into nonviolence,

Він сказав: «Тату, Роза Паркс не просто не переймалася ненасильством,

but Rosa Parks's grandfather, who basically raised her

але дідусь Рози Паркс, який, в основному, її виховував, і був

and was light enough to pass as white,

досить світлошкірим, щоб зійти за білого,

used to walk around town with his gun in his holster,

звичайно гуляв по місту з пістолетом в кобурі,

and people knew if you messed with Mr. Parks's children or grandchildren,

і люди знали, що як хтось зачепить дітей або онуків містера Паркса,

he would put a cap in your proverbial bottom."

він отримає кулю у свій, так би мовити, низ».

(Laughter)

(Сміх)

Right?

Так?

He was not someone to mess with.

Він був не з тих, кого можна чіпати.

And he said, "I also learned that Rosa Parks married a man in Raymond

Син сказав: «Я також дізнався, що Роза Паркс вийшла за чоловіка з Реймонда,

who was a lot like her grandfather."

який був дуже схожий на її дідуся».

He would organize.

Він був організатором.

He was a civil rights activist.

ВІн був борцем за громадянські права.

He would organize events

Він організовував різні заходи,

and sometimes the events would be at Rosa Parks's home.

й інколи вони проходили в домі Рози Паркс.

And one time Rosa Parks remarked

І одного разу Роза Паркс помітила,

that there were so many guns on the table,

що на столі лежить купа зброї,

because they were prepared for somebody to come busting into the door

бо вони чекали, що хтось увірветься у двері,

that they were prepared for whatever was going to go down,

чекали будь-чого, що може статися в будь-який момент,

that Rosa Parks said, "There were so many guns on the table

і Роза Паркс каже: «Там було стільки зброї на столі,

that I forgot to even offer them coffee or food."

що я навіть забула запропонувати їм каву чи обід».

This is who Rosa Parks was.

Ось ким була Роза Паркс.

And in fact, Rosa Parks, when she was sitting on that bus that day,

І насправді, Роза Паркс, коли сиділа в автобусі того дня,

waiting for those police officers to arrive

чекаючи прибуття поліцейських

and not knowing what was going to happen to her,

і не знаючи, що буде з нею,

she was not thinking about Martin Luther King,

вона не думала про Мартіна Лютера Кінга,

who she barely knew.

вона його ледве знала.

She was not thinking about nonviolence or Gandhi.

Вона не думала про ненасильство Ганді.

She was thinking about her grandfather,

Вона думала про свого дідуся,

a gun-toting, take-no-mess grandfather.

озброєного, впевненого в собі дідуся.

That's who Rosa Parks was thinking about.

Ось про що думала Роза Паркс.

My son was mesmerized by Rosa Parks,

Мій син був зачарований Розою Паркс,

and I was proud of him to see this excitement.

і я відчував гордість, бачачи його захоплення.

But then I still had a problem.

Але проблема залишалася.

Because I still had to go his school

Я все ще мав піти до школи

and address the issue with his teacher,

і порозмовляти з вчителькою сина,

because I didn't want her to continue to teach the kids

бо я не хотів, щоб вона продовжувала розповідати дітям

obviously false history.

ту сповнену брехні історію.

So I'm agonizing over this,

Я дуже переймався цим,

primarily because I understand, as an African-American man,

по-перше, бо розумів, як афроамериканець,

that whenever you talk to whites about racism

що коли ти кажеш білим про расизм

or anything that's racially sensitive,

або про інше расове питання,

there's usually going to be a challenge.

це завжди викликає проблеми.

This is what white sociologist Robin DiAngelo calls "white fragility."

Це те, що біла соціолог Робін Д'Анджело називає «вразливістю білих».

She argues that, in fact,

Вона стверджує, що, насправді,

because whites have so little experience being challenged

оскільки білі практично не замислюються

about their white privilege

про свої привілеї білих,

that whenever even the most minute challenge is brought before them,

то кожного разу, коли перед ними постає хоч крихітна проблема такого роду,

they usually cry,

вони починають кричати,

get angry

злитися

or run.

або втікати.

(Laughter)

(Сміх)

And I have experienced them all.

А я відчув все це на собі.

And so, when I was contemplating confronting his teacher,

Тобто, коли я роздумував, як буду сперечатися з вчителькою,

I wasn't happy about it,

я чекав неприємної розмови,

but I was like, this is a necessary evil

але, вважав, що це неминуче зло

of being a black parent trying to raise self-actualized black children.

для чорного батька, який намагається виховати свідому чорну дитину.

So I called Elijah to me and said,

Я покликав Елайджі і сказав,

"Elijah, I'm going to set up an appointment with your teacher

«Елайджі, я збираюся зустрітися з твоєю вчителькою

and try and correct this

і спробувати переконати,

and maybe your principal.

і з директором, мабуть.

What do you think?"

Що ти думаєш?»

And Elijah said,

І Елайджі сказав:

"Dad, I have a better idea."

«Тату, в мене є краща ідея».

And I said, "Really? What's your idea?"

І я запитав: «Що ж в тебе за ідея?»

He said, "We have a public speaking assignment,

Він сказав: «Нам дали завдання підготувати публічний виступ,

and why don't I use that public speaking assignment

і я можу використати свій публічний виступ,

to talk about debunking the myths of Rosa Parks?"

щоб розвінчати міфи про Розу Паркс».

And I was like,

І я такий:

"Well, that is a good idea."

«О, це гарна ідея».

So Elijah goes to school,

Так що Елайджі пішов до школи,

he does his presentation,

зробив презентацію,

he comes back home,

потім повернувся додому,

and I could see something positive happened.

і я бачив, що все пройшло дуже добре.

I said, "Well, what happened, son?"

Я запитав: «Як пройшло, синку?»

He said, "Well, later on in that day,

Він каже: «О, пізніше в цей день

the teacher pulled me aside,

вчителька відвела мене в сторону

and she apologized to me for giving that misinformation."

і вибачилася за те, що ввела мене в оману».

And then something else miraculous happened the next day.

А наступного дня сталося чудове продовження.

She actually taught a new lesson on Rosa Parks,

Вона провела новий урок про Розу Паркс,

filling in the gaps that she had left and correcting the mistakes that she made.

розказавши те, що було упущене, і виправивши свої помилки.

And I was so, so proud of my son.

І я дуже, дуже пишався своїм сином.

But then I thought about it.

Але згодом я замислився.

And I got angry.

І розізлився.

And I got real angry.

Справді розізлився.

Why? Why would I get angry?

Чому? Чому я розізлився?

Because my nine-year-old son had to educate his teacher

Бо мій дев'ятирічний син мав вчити свою вчительку

about his history,

його історії,

had to educate his teacher about his own humanity.

вчити свою вчительку поваги до нього.

He's nine years old.

Йому лише дев'ять.

He should be thinking about basketball or soccer

Він має думати про баскетбол, футбол,

or the latest movie.

чи останню кіношку.

He should not be thinking about having to take the responsibility

Він не повинен брати на себе завдання

of educating his teacher,

навчати свою вчительку

his students,

і своїх однокласників

about himself, about his history.

своєї справжньої історії.

That was a burden that I carried.

Це тягар, який несу я.

That was a burden that my parents carried

Це тягар, який несли мої батьки,

and generations before them carried.

і несли покоління до них.

And now I was seeing my son take on that burden, too.

І тепер я бачу, що мій син теж взяв на себе цей тягар.

You see, that's why Rosa Parks wrote her autobiography.

Розумієте, саме тому Роза Паркс написала свою автобіографію.

Because during her lifetime,

Бо протягом її життя,

if you can imagine,

як ви можете уявити,

you do this amazing thing,

ви робите ці дивні речі,

you're alive and you're talking about your civil rights activism,

ви живі зараз і говорите про свою громадянську позицію,

and a story emerges

і тут звідкись береться ця історія,

in which somebody is telling the world

коли хтось каже світові,

that you were old and you had tired feet

що ви були старенькі і у вас боліли ноги

and you just were an accidental activist,

і ви стали активістом випадково,

not that you had been activist by then for 20 years,

а не були активістом майже двадцять років,

not that the boycott had been planned for months,

і що той бойкот не планувався місяцями,

not that you were not even the first or the second or even the third woman

і ви не були навіть першою, або другою чи третьою жінкою,

to be arrested for doing that.

заарештованою за це.

You become an accidental activist, even in her own lifetime.

Ви стали активістом випадково, незважаючи на все попереднє життя.

So she wrote that autobiography to correct the record,

Тому вона написала автобіографію, щоб виправити це,

because what she wanted to remind people of

тому що вона хотіла нагадати людям,

was that this

як це було,

is what it was like

на що це було схоже

in the 1950s

в 50-х роках,

trying to be black in America

бути чорним в Америці

and fight for your rights.

і боротися за свої права.

During the year, a little over a year, that the boycott lasted,

Протягом року, трохи більше року, поки тривав бойкот,

there were over four church bombings.

сталося більше чотирьох терактів у церквах,

Martin Luther King's house was bombed twice.

будинок Мартіна Лютера Кінга підривали двічі.

Other civil rights leaders' houses were bombed in Birmingham.

У Бірмінгемі підривали домівки інших борців за права.

Rosa Parks's husband slept at night with a shotgun,

Роза Паркс зі своїм чоловіком спали з зарядженою зброєю,

because they would get constant death threats.

бо вони постійно відчували смертельну загрозу.

In fact, Rosa Parks's mother lived with them,

Насправді, мати Рози Паркс жила з ними

and sometimes she would stay on the phone for hours

й інколи чатувала на телефоні годинами,

so that nobody would call in with death threats,

так що ніхто не міг подзвонити зі смертельними погрозами,

because it was constant and persistent.

бо таке було постійно, безперервно.

In fact, there was so much tension,

Насправді, там було стільки нервів,

there was so much pressure, there was so much terrorism,

там було стільки тиску, стільки терору,

that Rosa Parks and her husband, they lost their jobs,

що Роза Паркс і її чоловік втратили роботу

and they became unemployable

і не могли знайти іншу,

and eventually had to leave and move out of the South.

тож нарешті їм довелося покинути дім і переїхати з Півдня.

This is a civil rights reality

Така реальність громадянських прав,

that Rosa Parks wanted to make sure that people understood.

яку Роза Паркс хотіла донести до людей, щоб вони зрозуміли.

So you say, "Well, David, what does that have to do with me?

Ви скажете: «Девіде, але до чого тут я?

I'm a well-meaning person.

Я порядна людина,

I didn't own slaves.

в мене немає рабів.

I'm not trying to whitewash history.

Я не намагаюсь обілити історію,

I'm a good guy. I'm a good person."

я нормальний чувак, я хороша людина».

Let me tell you what it has to do with you,

Я скажу вам, до чого тут ви,

and I'll tell it to you by telling you a story

і скажу вам це, розказавши одну історію

about a professor of mine, a white professor,

про мого професора, білого професора, я з ним познайомився,

when I was in graduate school, who was a brilliant, brilliant individual.

навчаючись у аспірантурі, він був блискучою особистістю.

We'll call him "Fred."

Ми звали його Фредом.

And Fred was writing this history of the civil rights movement,

Фред писав історію боротьби за громадянські права,

but he was writing specifically about a moment

і окремо описав у ній випадок,

that happened to him in North Carolina

що трапився з ним у Північній Кароліні,

when this white man shot this black man in cold blood in a wide-open space

коли той білий хлопець застрелив чорного холоднокровно, на публіці,

and was never convicted.

і його ніхто не засудив.

And so it was this great book,

Це була величезна книга,

and he called together a couple of his professor friends

і професор покликав пару своїх друзів та колег,

and he called me to read a draft of it before the final submission.

а також мене, щоб прочитати текст перед остаточною подачею до друку.

And I was flattered that he called me;

Я був приємно вражений запрошенням,

I was only a graduate student then.

бо я був тоді лише аспірантом.

I was kind of feeling myself a little bit. I was like, "OK, yeah."

Я почував себе трохи, ну так, типу «Ок, круто»,

I'm sitting around amongst intellectuals,

я сидів поміж інтелектуалами

and I read the draft of the book.

і читав чорновий варіант книги.

And there was a moment in the book

І в книзі зустрівся такий момент,

that struck me as being deeply problematic,

який здався мені відверто проблематичним,

and so I said,

і я сказав:

"Fred," as we were sitting around talking about this draft,

«Фреде, - бо ми сиділи навколо, обговорюючи його проект, -

I said, "Fred, I've got a real problem with this moment that you talk

я сказав: «Фреде, тут щось дуже не так з цим епізодом, про який ти говориш,

about your maid in your book."

про твою покоївку, в книзі».

And I could see Fred get a little "tight," as we say.

Я побачив, що Фреда це трохи, як то кажуть, напружило,

He said, "What do you mean? That's a great story.

він запитав: «Ти про що? Це крута історія.

It happened just like I said."

Все було так, як я розповідаю».

I said, "Mmm ... can I give you another scenario?"

Я сказав: «Мммм, давай я запропоную свою версію?»

Now, what's the story?

Про що та історія?

It was 1968.

Це був 1968 рік.

Martin Luther King had just been assassinated.

Мартіна Лютера Кінга щойно вбили.

His maid, "domestic" -- we'll call her "Mabel,"

І та покоївка, «домробітниця», назвімо її Мейбл,

was in the kitchen.

була на кухні.

Little Fred is eight years old.

Маленькому Фреду було вісім.

Little Fred comes into the kitchen,

Малий Фред увійшов до кухні,

and Mabel, who he has only seen as smiling and helpful and happy,

а Мейбл, яку він завжди бачив щасливою, усміхненою, готовою допомогти,

is bent over the sink,

зігнулася над раковиною

and she's crying,

і плакала,

and she's sobbing

ридала

inconsolably.

невтішно.

And little Fred comes over to her and says, "Mabel, what is wrong?"

Малий Фред підійшов до неї і спитав: «Мейбл, що трапилось?»

Mabel turns, and she says,

Мейбл сказала:

"They killed him! They killed our leader. They killed Martin Luther King.

«Вони вбили його! Вбили нашого лідера, вони вбили Мартіна Лютера Кінга.

He's dead! They are monsters."

Він мертвий! Вони чудовиська!»

And little Fred says,

А малий Фред сказав:

"It'll be OK, Mabel. It'll be OK. It'll be OK."

«Все буде добре, Мейбл, все буде добре».

And she looked at him, and she says, "No, it's not going to be OK.

Вона глянула на нього і відповіла: «Ні, не буде все добре,

Did you not hear what I just said?

ти що, не чув, що я сказала?

They killed Martin Luther King."

Мартіна Лютера Кінга вбито».

And Fred,

А Фред,

son of a preacher,

син проповідника,

looks up at Mabel, and he says,

подивився на Мейбл і сказав:

"But Mabel, didn't Jesus die on the cross for our sins?

«Але, Мейбл, хіба Ісус не вмер на хресті за наші гріхи?

Wasn't that a good outcome?

Хіба це не вийшло на добре?

Maybe this will be a good outcome.

Може, і тут все буде добре.

Maybe the death of Martin Luther King will lead to a good outcome."

Може, смерть Мартіна Лютера Кінга теж піде на користь».

And as Fred tells the story,

І, як далі розповідає Фред,

he says that Mabel put her hand over her mouth,

він сказав, що Мейбл приклала долоню до рота,

she reached down and she gave little Fred a hug,

підвелася і обійняла маленького Фреда,

and then she reached into the icebox,

а потім взяла відерце з льодом

and took out a couple Pepsis,

і дістала звідти пару Пепсі,

gave him some Pepsis

дала йому Пепсі

and sent him on his way to play with his siblings.

і відіслала його гратися з братами і сестрами.

And he said,

І він каже:

"This was proof that even in the most harrowing times of race struggle

«Тобто, навіть у найтяжчі моменти расової боротьби

that two people could come together across racial lines

люди завжди можуть дійти згоди, здолавши расові бар'єри,

and find human commonality

і примиритися між собою

along the lines of love and affection."

в дусі любові та єдності».

And I said, "Fred, that is some BS."

Я сказав: «Фред, це якесь фуфло».

(Laughter)

(Сміх)

(Applause)

(Оплески)

Fred was like,

Фред, такий:

"But I don't understand, David. That's the story."

«Я не розумію тебе, Девіде. Все так і було».

I said, "Fred, let me ask you a question."

Я сказав: «Фреде, дозволь щось запитати.

I said, "You were in North Carolina in 1968.

Ти жив у Північній Кароліні в 1968 році,

If Mabel would've went to her community -- you were eight years old --

якби Мейбл була у своїй спільноті, тобі було вісім років —

what do you think the eight-year-old African-American children

то як, ти думаєш, восьмирічні афроамериканські діти

were calling her?

називали б її?

Do you think they called her by her first name?"

Думаєш, вони називали б її на ім'я?

No, they called her "Miss Mabel,"

Ні, вони звали б її «Міс Мейбл»,

or they called her "Miss Johnson," or they called her "Auntie Johnson."

або називали б «Міс Джонсон», чи «тітка Джонсон».

They would have never dared call her by her first name,

Вони ніколи б не наважилися назвати її просто на ім'я,

because that would have been the height of disrespect.

тому що це було б верхом неповаги.

And yet, you were calling her by her first name

Але ти, ти звав її на ім'я

every single day that she worked,

кожен день, коли вона працювала,

and you never thought about it."

і ніколи про це не задумувався».

I said, "Let me ask you another question: Was Mabel married?

Я сказав: «Дозволь ще запитати, чи була Мейбл одружена?

Did she have children?

Чи були в неї діти?

What church did she go to?

До якої церкви вона ходила?

What was her favorite dessert?"

Що вона любила на десерт?»

Fred could not answer any of those questions.

Фред не міг відповісти на жодне з цих запитань.

I said, "Fred, this story is not about Mabel.

Я сказав: «Фред, ця історія не про Мейбл.

This story is about you."

Ця історія про тебе».

I said, "This story made you feel good,

Я сказав: «Ти тішишся цією історією,

but this story is not about Mabel.

але ця історія не про Мейбл.

The reality is,

Правда в тому,

what probably happened was, Mabel was crying,

що насправді це, мабуть, було так: Мейбл плакала,

which was not something she customarily did,

і це було щось незвичне,

so she was letting her guard down.

тобто, вона була беззахисною.

And you came into the kitchen,

І ти увійшов до кухні,

and you caught her at a weak moment where she was letting her guard down.

спіймав її на слабкості, коли вона була беззахисною.

And see, because you thought of yourself as just like one of her children,

Глянь, ти думав про себе як одного з її дітей,

you didn't recognize that you were in fact the child of her employer.

і не зрозумів, що ти, насправді, був сином її господаря.

And she'd found herself yelling at you.

Вона жалілася тобі.

And then she caught herself,

Але потім опанувала себе,

realizing that, 'If I'm yelling at him

зрозумівши: «Якщо я буду жалітися йому,

and he goes back and he tells his dad or he tells mom,

він розкаже це батькові або матері,

I could lose my job.'

і я можу втратити роботу».

And so she tempered herself, and she ended up --

Так що вона заспокоїла себе, вгамувалася,

even though she needed consoling -- she ended up consoling you

їй самій потрібна була розрада, проте вона стала утішати тебе

and sending you on your way,

і відіслала тебе йти, куди йшов,

perhaps so she could finish mourning in peace."

можливо, щоб горювати далі у спокої».

And Fred was stunned.

Фред був у шоці.

And he realized that he had actually misread that moment.

Він усвідомив, що насправді все зрозумів не так.

And see, this is what they did to Rosa Parks.

Дивіться, це те саме, що вони зробили з Розою Паркс.

Because it's a lot easier to digest an old grandmother with tired feet

Тому що набагато простіше сприйняти стареньку бабусю з хворими ногами,

who doesn't stand up because she wants to fight for inequality,

яка не встала не тому, що хотіла боротися з нерівністю,

but because her feet and her back are tired,

але тому, що в неї боліли ноги і спина,

and she's worked all day.

і вона працювала весь день.

See, old grandmothers are not scary.

Так, старі бабусі, вони не страшні,

But young, radical black women

але молоді радикальні чорні жінки,

who don't take any stuff from anybody

які нікому не дадуть спуску,

are very scary,

вони дуже страшні,

who stand up to power

ті, хто бореться з владою

and are willing to die for that --

і здатні померти за це —

those are not the kind of people

вони не ті люди,

that make us comfortable.

які для нас комфортні.

So you say,

Може, ви скажете:

"What do you want me to do, David?

«До чого тут я, Девіде?

I don't know what to do."

Я не знаю, що робити».

Well, what I would say to you is,

Я би хотів сказати вам,

there was a time in which,

що були часи, коли,

if you were Jewish, you were not white,

якщо ви єврей — ви не білий,

if you were Italian, you were not white,

якщо ви італієць — ви не білий,

if you were Irish, you were not white

якщо ви ірландець — ви не білий

in this country.

для цієї країни.

It took a while before the Irish, the Jews and the Italians became white.

Пройшов час, перш ніж ірландці, євреї та італійці стали білими.

Right?

Так?

There was a time in which you were "othered,"

Були часи, коли вас вважали чужими,

when you were the people on the outside.

ви були людьми другого сорту.

Toni Morrison said,

Тоні Моррісон казала:

"If, in order for you to be tall, I have to be on my knees,

«Якщо для того, щоб ви були високими, я мушу стояти на колінах,

you have a serious problem."

то у вас серйозна проблема».

She says, "White America has a serious, serious problem."

Вона каже: «Біла Америка має дуже серйозні проблеми».

To be honest, I don't know if race relations will improve in America.

Чесно кажучи, я не знаю, чи покращаться відносини між расами в Америці.

But I know that if they will improve,

Але знаю, що якщо вони покращаться,

we have to take these challenges on head on.

нам доведеться взяти на себе вирішення цих проблем.

The future of my children depends on it.

Майбутнє моїх дітей залежить від цього.

The future of my children's children depends on it.

Майбутнє дітей моїх дітей залежить від цього.

And, whether you know it or not,

І, визнаєте ви це чи ні,

the future of your children and your children's children

майбутнє ваших дітей і дітей ваших дітей

depends on it, too.

також залежить від цього.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)