A young poet tells the story of Darfur | Emtithal Mahmoud

Перекладач: Khrystyna Romashko Утверджено: Hanna Leliv

I was 10 years old when I learned what the word "genocide" meant.

Мені було 10 років, коли я дізналася, що означає слово "геноцид".

It was 2003,

Це був 2003 рік

and my people were being brutally attacked because of their race --

і мій народ був підданий жорсткій атаці через нашу расу -

hundreds of thousands murdered,

сотні тисяч вбитих,

millions displaced,

мільйони переміщених,

a nation torn apart at the hands of its own government.

нація була розділена за посередництвом власного уряду.

Моя мати і батько негайно почали виступати проти кризи.

My mother and father immediately began speaking out against the crisis.

Я не дуже розуміла все, що відбувається,

I didn't really understand it,

except for the fact that it was destroying my parents.

окрім факту, що це знищувало моїх батьків.

One day, I walked in on my mother crying,

Одного дня я застала свою матір в сльозах

and I asked her why we are burying so many people.

і запитала її, чому ми ховаємо стільки людей.

Я не пам'ятаю слів, які вона підібрала,

I don't remember the words that she chose

to describe genocide to her 10-year-old daughter,

щоб пояснити геноцид своїй 10-річній дочці,

but I remember the feeling.

але пам'ятаю відчуття.

We felt completely alone,

Ми почували себе самотніми,

as if no one could hear us,

ніби ніхто нас не чує,

as if we were essentially invisible.

ніби ми були невидимі.

This is when I wrote my first poem about Darfur.

Ось коли я написала свій перший вірш про Дарфур (Судан).

I wrote poetry to convince people to hear and see us,

Я писала вірші, щоб змусити людей почути і побачити нас,

and that's how I learned the thing that changed me.

так я зрозуміла те, що змінило мене.

It's easy to be seen.

Бути помітною - легко.

I mean, look at me -- I'm a young African woman with a scarf around my head,

Тобто, подивіться на мене, я молода африканська жінка з шарфом на голові,

an American accent on my tongue

з американським акцентом,

and a story that makes even the most brutal of Monday mornings seem inviting.

і з історією, після якої навіть найгірші ранки понеділка виглядатимуть приємними.

But it's hard to convince people that they deserve to be seen.

Але людей дуже важко переконати в тому, що вони варті бути поміченими.

I learned this in my high school classroom one day,

Я помітила це в своїй старшій школі одного дня,

when my teacher asked me to give a presentation about Darfur.

коли мій вчитель попросив мене виступити з презентацією про Дарфур.

I was setting up the projector when a classmate of mine said,

Я встановлювала проектор, коли однокласниця запитала мене:

"Why do you have to talk about this?

"Навіщо ти розповідаєш про це?

Can't you think about us and how it will make us feel?"

Ти не думаєш про нас і як це змушує нас почувати себе?"

(Laughter)

(Сміх)

My 14-year-old self didn't know what to say to her,

14-річна я не знала, що їй відповісти,

чи як пояснити біль, який я відчувала на той момент,

or how to explain the pain that I felt in that moment,

and in every moment that we were forced not to talk about "this."

і кожного моменту, коли нам забороняли говорити про "це".

Her words took me back to the days and nights on the ground in Darfur,

Її слова перенесли мене назад в ті дні і ночі на території Дарфура,

where we were forced to remain silent;

де нас змушували мовчати;

where we didn't speak over morning tea

де ми не розмовляли під час ранкового чаю

because the warplanes overhead would swallow any and all noise;

через те, що воєнні літаки над головою заглушували будь-який шум;

back to the days when we were told

назад в ті дні, коли нам казали,

not only that we don't deserve to be heard

що ми не тільки не заслуговуємо бути почутими,

but that we do not have a right to exist.

але й не маємо права на існування.

And this is where the magic happened,

І ось, де трапилось диво,

in that classroom when all the students started taking their seats

в класі, коли всі учні почали займати місця

and I began to speak,

і я стала говорити,

despite this renewed feeling that I didn't deserve to be there,

всупереч згаданим відчуттям того, що я не заслуговую бути там,

that I didn't belong there

що мені нема там місця

or have a right to break the silence.

і я не маю права порушити мовчання.

As I talked,

Коли я говорила,

and my classmates listened,

а мої однокласники слухали,

the fear ebbed away.

мій страх зник.

My mind became calm,

Мій розум заспокоївся

and I felt safe.

і я відчула себе в безпеці.

It was the sound of our grieving,

Це був звук нашого смутку,

the feel of their arms around me,

відчуття присутності рук довкола мене,

- міцних стін, які тримають нас разом.

the steady walls that held us together.

It felt nothing like a vacuum.

Я відчувала себе у вакуумі.

I choose poetry because it's so visceral.

Я вибрала поезію тому, що це настільки глибинне.

When someone is standing in front of you, mind, body and soul,

Коли хтось стоїть перед тобою з відкритим розумом, тілом і душею,

saying "Witness me,"

кажучи: "Побач мене,"

it's impossible not to become keenly aware of your own humanity.

неможливо не усвідомити свою власну людяність.

Це змінило для мене все.

This changed everything for me.

It gave me courage.

Це дало мені мужність.

Every day I experience the power of witness,

Кожного дня я пізнаю силу "бути поміченим"

and because of that, I am whole.

і через це я відчуваю себе цілісною.

And so now I ask:

І тепер я запитую:

Will you witness me?

Чи помітите ви мене?

Мені дали мікрофон,

They hand me the microphone

коли мої плечі схилилися під вагою стресу.

as my shoulders sink under the weight of this stress.

The woman says,

Жінка каже:

"Один мільйон біженців щойно покинули Південний Судан.

"The one millionth refugee just left South Sudan.

Can you comment?"

Можете прокоментувати?"

I feel my feet rock back and forth on the heels my mother bought,

Я відчуваю, як мої ноги підкошуються, в черевиках, які купила моя мама,

напрошується питання:

begging the question:

Do we stay, or is it safer to choose flight?

Чи залишимось ми, чи безпечніше полетіти геть?

My mind echoes the numbers:

Мій розум прокручує цифри:

one million gone,

один мільйон зниклих,

two million displaced,

два мільйони виселених,

400,000 dead in Darfur.

400,000 померлих в Дарфурі.

And this lump takes over my throat,

І якийсь комок перекриває мені горло,

as if each of those bodies just found a grave

ніби кожне з тих тіл щойно знайшло могилу

прямо тут, в моєму стравоході.

right here in my esophagus.

Our once country,

Наша єдина країна:

all north and south and east and west,

уся північ і південь, і схід, і захід

so restless the Nile couldn't hold us together,

такі неспокійні, що навть Ніл не зміг втримати нас разом,

and you ask me to summarize.

і ви просите, щоб я підбила підсумки.

They talk about the numbers as if this isn't still happening,

Вони говорять про цифри так, ніби нічого вже не відбувається,

as if 500,000 didn't just die in Syria,

ніби 500,000 людей щойно не загинули в Сирії,

as if 3,000 aren't still making their final stand

ніби 3,000 людей не знайшли свій останній притулок

at the bottom of the Mediterranean,

на дні Середземного моря,

as if there aren't entire volumes full of fact sheets about our genocides,

ніби не існує цілих томів, заповнених фактами геноцидів;

and now they want me to write one.

і тепер вони хочуть, щоб я написала іще один.

Fact:

Факт:

we never talked over breakfast,

ми ніколи не розмовляли під час сніданку

because the warplanes would swallow our voices.

через те, що воєнні літаки заглушували наші голоси.

Fact:

Факт:

my grandfather didn't want to leave home,

мій дідусь не хотів покидати власну домівку,

so he died in a war zone.

тому він загинув у воєнній зоні.

Fact:

Факт:

a burning bush without God is just a fire.

палаючий кущ без Бога - просто вогонь.

I measure the distance between what I know

Я вимірюю дистанцію між тим, що я знаю,

and what is safe to say on a microphone.

і тим, що можна казати в мікрофон.

Do I talk about sorrow? Displacement?

Чи говорю я про страждання? Виселення?

Do I mention the violence,

Чи згадую про насилля?

how it's never as simple as what you see on TV,

Що насправді це і близько не те, що ви бачите по телебаченню,

how there are weeks' worth of fear before the camera is on?

що цілі тижні наповнені страхом ще до того, як увімкнеться камера.

Do I tell her about our bodies,

Чи говорила я їй про наші тіла,

що вони на 60% складаються з води,

how they are 60 percent water,

but we still burn like driftwood,

а ми все одно горимо, як сухі щепки,

making fuel of our sacrifice?

роблячи пальне з власних жертв?

Do I tell her the men died first, mothers forced to watch the slaughter?

Чи говорила я їй, що першими вбивали чоловіків, а матерів змушували дивитися на це?

That they came for our children,

Що вони прийшли за нашими дітьми,

scattering them across the continent until our homes sank?

розганяючи їх по континенту, поки наші домівки не були знищені?

That even castles sink at the bite of the bomb?

Що навіть палаци руйнуються під спалахами бомб.

Do I talk about the elderly,

Чи говорю я про старих людей,

our heroes,

наших героїв,

too weak to run, too expensive to shoot,

занадто слабких, щоб бігти, надто дорого витрачати патрони;

how they would march them,

як вони посилали їх

hands raised, rifles at their backs,

з піднятими руками з гвинтівками за їх спинами

into the fire?

прямо у вогнище?

How their walking sticks kept the flames alive?

Як їх палиці підтримували вогнище?

It feels too harsh for a bundle of wires and an audience to swallow.

Це занадто жорстоко для купки мікрофонів і публіки, щоб перетравити.

Занадто огидно,

Too relentless,

like the valley that filled with the putrid smoke of our deaths.

як долина наповнена смогом гнилих мертвих тіл.

Is it better in verse?

Це краще в віршах?

Can a stanza become a burial shroud?

Чи може строфа стати поховальною плащаницею?

Will it sting less if I say it softly?

Чи буде боліти менше , якщо я висловлюся м'якше?

If you don't see me cry, will you listen better?

Якщо ви не будете бачити моїх сліз, чи будете ви уважніше слухати?

Will the pain leave when the microphone does?

Чи відступить біль, якщо я скажу про нього в мікрофон?

Why does every word feel as if I'm saying my last?

Чому кожне слово відчувається як останнє?

Тридцять секунд для відчуття болю,

Thirty seconds for the sound bite,

and now three minutes for the poem.

а тепер три хвилини для вірша.

Мій язик стає сухим, так само, як ми вмирали,

My tongue goes dry the same way we died,

becoming ash, having never been coal.

перетворившись в попіл і вже ніколи не будемо вугіллям.

I feel my left leg go numb,

Я відчуваю, моя ліва нога німіє

and I realize that I locked my knees,

і розумію, що я стиснула коліна,

bracing for impact.

готуючись до удару.

I never wear shoes I can't run in.

Я ніколи не ношу взуття, в якому не зможу втекти.

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)

So, I wanted to leave on a positive note,

Але я хотіла б закінчити на позитивній ноті,

because that's the paradox that this life has been:

тому що це парадокс, яким є життя:

in the places where I learned to cry the most,

в місцях, де я навчилася гірко плакати,

I also learned how to smile after.

я також навчилася, як посміхатися після усього.

So, here goes.

Отже, вірш.

"You Have a Big Imagination

"У тебе бурхлива уява

or

чи

400,000 Ways to Cry."

400,000 способів плакати"

Для Зейнаб.

For Zeinab.

I am a sad girl,

Я сумна дівчина,

але моє обличчя має на мене інші плани,

but my face makes other plans,

focusing energy on this smile, so as not to waste it on pain.

зосереджуючи енергію на посмішці, щоб не витрачати її на біль.

The first thing they took was my sleep,

Першим вони забрали мій сон,

очі важкі, але широко відкриті,

eyes heavy but wide open,

thinking maybe I missed something,

думаю, можливо, я щось пропустила

maybe the cavalry is still coming.

можливо, війська все ще йдуть.

They didn't come,

Вони не прийшли,

і я купила більші подушки.

so I bought bigger pillows.

(Laughter)

(Сміх)

My grandmother could cure anything

Моя бабуся могла вилікувати що завгодно,

by talking the life out of it.

розказуючи історії з життя.

And she said that I could make a thief in a silo laugh

І вона казала, що я можу розсмішити навіть злодія в бункері

in the middle of our raging war.

посеред лютої війни.

War makes a broken marriage bed out of sorrow.

Війна перетворює подружнє ложе в місце для скорботи.

Ви нічого не хочете, окрім як зникнути,

You want nothing more than to disappear,

but your heart can't salvage enough remnants to leave.

але те, що ви пережили, не дасть вам спокійно піти.

But joy --

Але радість -

радість - це броня, яку ми проносили крізь кордони нашої зломленої батьківщини.

joy is the armor we carried across the borders of our broken homeland.

A hasty mix of stories and faces

Горюча суміш історій і облич,

яка залишиться з вами до кінця ваших днів.

that lasts long after the flavor is gone.

A muscle memory that overcomes even the most bitter of times,

М'язова пам'ять, яка подолала навіть найгірші з часів.

my memory is spotted with days of laughing until I cried,

Моя пам'ять наповнена днями, коли я сміялася до сліз

or crying until I laughed.

або плакала до сміху.

Сміх і сльози - мимовільні людські реакції,

Laughter and tears are both involuntary human reactions,

testaments to our capacity for expression.

прояв нашої здатності виражати почуття.

So allow me to express

Так дозвольте мені виразитись,

і якщо я змушу вас сміятись,

that if I make you laugh,

it's usually on purpose.

то, зазвичай, це навмисно.

And if I make you cry,

І навіть, якщо я доведу вас до сліз,

I'll still think you are beautiful.

для мене ви все одно будете прекрасні.

Це для моєї кузини Зейнаб,

This is for my cousin Zeinab,

котра одного дня опинилася прикутою до ліжка.

bedridden on a random afternoon.

I hadn't seen her since the last time we were in Sudan together,

Я не бачила її з тих пір, як ми разом були у Судані.

І я була в лікарні біля її ліжка

and there I was at her hospital bedside

in a 400-year-old building in France.

в 400-літній будівлі у Франції.

Zeinab wanted to hear poems.

Зейнаб хотіла слухати вірші.

Suddenly, English, Arabic and French were not enough.

Раптово англійської, арабської і французької було вже недостатньо.

Всі слова, які я знала, стали порожнім звуком

Every word I knew became empty noise,

and Zeinab said, "Well, get on with it."

і Зейнаб сказала: "Ну ж бо, починай."

(Laughter)

And I read her everything that I could,

(Сміх)

І я прочитала їй все, що могла,

and we laughed,

і ми сміялися,

and we loved it,

і нам подобалося,

and it was the most important stage that I've ever stood on,

і це була найвизначніша сцена, на якій мені коли-небудь доводилося стояти,

surrounded by family,

в оточенні сім'ї,

by remnants of a people who were given as a dowry to a relentless war

людей, котрі були як придане після безжалісної війни,

but still managed to make pearls of this life;

але які змогли взяти найкраще від цього життя;

by the ones who taught me to not only laugh,

людей, які навчили мене не тільки сміятися,

but to live in the face of death;

але як жити перед обличчям смерті;

who placed their hands across the sky,

які простягали руки до неба,

measuring the distance to the sun and saying, "Smile;

вимірюючи відстань до сонця, говорячи: "Посміхнись.

I'm gonna meet you there."

Ми зустрінемось там."

And for Zeinab --

І для Зейнаб -

Zeinab, who taught me love in a place like France,

Зейнаб, яка навчила мене любити у Франції;

Зейнаб, яка хотіла слухати вірші на смертному одрі,

Zeinab, who wanted to he.ar poems on her deathbed --

Dilated fibromyalgia.

страждаючи фіброміалгілією.

Her heart muscles expanded

Її серцевий м'яз збільшувався,

поки не перестав функціонувати.

until they couldn't function.

Вона тримала мене і я відчувала себе вагомою.

And she held me, and she made me feel like gold.

And I said, "Zeinab,

І я запитала її: "Зейнаб,

чи не дивно, що єдина твоя проблема в тому,

isn't it strange that your only problem

is that your heart was too big?"

що твоє серце занадто велике?"

Thank you.

Дякую.

(Applause)

(Оплески)